Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Розглядаючи попередні етапи історії людства, ми стверджували, що за епохи палеоліту природним режимом людства в його природній історії була демократія, а інші можливі режими виходили на арену один за одним мірою просування неоліту, який надавав умови для їхнього встановлення. Ми визначили кінцем цього політичного розвитку імперію та ієрократичний режим у його абсолютному вираженні. Цікаво докладніше дослідити гіпотезу, за якою природним режимом імперій є ієрократія, а також перевірити, чи вона дозволяє зрозуміти та пояснити визначні риси імперського політичного ладу.

Недостатньо констатувати, що історичними імперіями керували режими, керманичі яких мали священний статус і посідали щодо влади монопольне становище. Потрібно ще й спробувати показати, чому було саме так, інакше неможливо буде з певністю вирізняти те, що в історії людства належить до випадкового, і те, що треба відносити до необхідного. Аби довести, що абсолютна ієрократія — це природний режим імперій, можливі два шляхи. Позитивний шлях полягає в доведенні виняткової доцільності варіанта, зафіксованого в емпіричний спосіб: абсолютна ієрократія прекрасно розв’язує політичні проблеми, які ставить імперія. Негативний показує, що всі інші можливі режими погано або зовсім не розв’язують проблем, що постають.

Безглуздою може видатися гіпотеза демократичної імперії, оскільки імперія є результатом послідовних завоювань аж до включення до єдиної політії цілого культурного ареалу. Щодо демократії, то вона базується щонайменше на бажанні жити разом, а це навряд чи може суміщатися з нав’язаним ззовні та пережитим завоюванням. Проте всі утворення, що вийшли з неолітизації, є прямими або непрямими продуктами воєнних подій, які виникали всередині транс-політійних систем. Під цим кутом зору імперія — це лише нормальне завершення нормальної політизації, і стосовно демократичного досвіду це демонструє її ні в гіршому, ні в кращому за будь-яку іншу політію вигляді. Історія дозволяє наводити приклади політій, завойованих силою, які врешті-решт побудували для себе демократичні режими. Це стосується всіх політій Європи, починаючи з Франції, яка стала результатом упертих вікових завоювань постійної в своїх починаннях династії.

Чому імперія має бути несумісною з олігархічним режимом, в якому джерела влади, що делегується фахівцям, — це багаті як такі? Цей режим так добре підходить для полісів, що всі вони — як сільські, так і суто міські — стихійно встановлюють його для себе. Ця стихійність випливає з розрахунку, за яким еліті вигідно займатися спільними справами і вона має для цього можливості, а народ таких можливостей не має і йому вигідно покласти ці справи на багатих за умови, що він, народ, справлятиме на них постійний тиск і змушуватиме до розсудливо ефективного керування. Ця умова забезпечується в малесенькому універсумі полісу, де витрати на об’єднання майже нульові. Безперечно, олігархічний поліс може завоювати імперію, як це робили Афіни, Рим і Венеція. Однак або ця імперія складається з якихось часток і шматків і схожа радше на строкатий альянс, де домінує якийсь один полюс, а не на політію як таку на кшталт Афін чи Венеції, або ж імперські потреби призводять до зміни режиму, як у Римі.

Аристократичний режим, де джерела влади — представники певних родів чи сімей, має демократичний варіант, який подеколи спостерігається в племенах і полісах, і варіант ієрократичний, пристосований до громад і царств. Але він є протилежним імперії, для якої одна з головних проблем — стримування відцентрових сил, які її підривають. Аристократи, які за визначенням посідають позиції влади, авторитету й багатства, незалежні від центрального владного апарату, — постійна загроза для єдності імперії. Тож, імперія повинна їх усунути чи приборкати, щоб ліквідувати їхню самостійну владну позицію.

Союз імперії та автократії видається більш слушним і плідним. Насправді ж його легше зробити недієздатним. Автократія існує в чотирьох основних варіантах. Деспотизм — у точному грецькому сенсі цього поняття — означає правління автократа, який порядкує політією як своєю приватною власністю. І він то краще керуватиме нею, що більше у цьому зацікавлений. Деспотизм радше історична дивина, переконливі приклади якої навести важко і яка в будь-якому разі вимагає, щоб відповідна політія була достатньо малою, аби нею можна було й справді керувати як приватними володіннями.

За ідеократії до влади приводять ідеологію з утопічними претензіями, яка всіма способами прагне, щоб дійсність збігалася з мріями дієвців при владі. Зазвичай ідеократія — це модерний і пов’язаний з модернізацією режим, хоча і в домодерному періоді історії можна виявити ідеократичні прояви. Спроба Аменхотепа IV Ехнатона (1365-1353 до н.е.) силою запровадити нову релігію дуже на це схожа, так само як і спроба першого китайського імператора, який пройшов імперією вогнем і мечем, триматися вчення школи легістів, або ще спроба китайського узурпатора-егалітариста Ван Мана, який прийшов до влади в період між ранніми й пізніми Ханями (9-23), чи навіть спроба імператорів-іконоборців у Візантії в 717-775 рр. і 813-842 рр. Але все це лише спроби та туманні плани.

Тиранічний варіант автократії, коли, за грецьким визначенням, певний дієвець захоплює владу й використовує її для задоволення власних пристрастей, хоч якими вони були, протиприродний і в жодному контексті не може трансформуватися в сталий і міцний режим. Це — завжди можливе відхилення, здатність якого завдавати шкоди може бути дуже високою, але час якого завжди лічений.

Залишається авторитарний режим, за якого певна меншість захоплює владу в силовий спосіб і монопольно користується нею, хоча й не претендує на надання політії сильної ідеології та не втручається в інтереси й життя людей. Оскільки ця меншість здебільшого складається з військових, через те що вони мають найбільші можливості для успішного проведення переворотів, цей режим мав би пасувати імперії, адже вона базується на війні та завоюваннях. Але це