Читати книгу - "Кілька років зими"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А що було далі? — несміливо спитав один з нас, і ми всі уважно і з тривогою подивилися на дідуся, який, здавалося, остаточно загубився в нетрях власних спогадів.
— Далі? А далі я прокинувся наступного ранку, і знову був сам... Її ніде не було, лишився тільки отой її запаморочливий запах квітів і свіжості. Але цього разу я вже не сумував. Навпаки, я почувався як ніколи щасливим. Я ширяв над землею, був невагомим і прозорим, як осінній листочок на вітру. Я такого ще ніколи раніше не відчував... Вона подарувала мені здатність бути щасливим, вміння любити цей світ та інших людей, бажання літати. І я пішов далі своїм довгим життям, але назавжди зберіг це таємниче знання, — дідусь знову надовго замовк.
— І ви більше ніколи її не бачили? — знову хтось наважився перервати довгу мовчанку.
— Ні. Не бачив. У мене потім було безліч жінок, я одружувався, народжував дітей. І всіх їх кохав, бо в очах кожної з них бачив Софію. Я впізнавав її по пронизливому погляду, що говорив про кохання. І одразу мені вчувався той незабутній квітковий запах, який свого часу вперше подарував мені це щастя. Вона завжди зі мною, де б я не був. Завжди, — дідусь вибив у листя під ногами попіл зі своєї кленової люльки і уважно обдивився всіх нас по колу.
— А знаєте ви, що кожен з моїх друзів і приятелів рано чи пізно зустрічав її саме на цьому вітряку? Так-так, саме тут, де ми зараз сидимо. Тільки у кожного ця дівчина була своя, ні на кого не схожа, окремішня. У кожного вона виглядала по-різному, і звали її щоразу іншим ім’ям. От я зустрів Софію. Але, безсумнівно, це завжди була вона — та, що дарує любов.
— А що ж це таке — любов? — спитав один з нас.
— Любов — це коли ти раптом побачиш світло на старому покинутому вітряку, куди інші люди воліють ніколи не навідуватися, бо бояться лиха. І ось коли ти перебореш усі свої страхи і сумніви і підійдеш роздивитися, хто насмілився розпалити вогонь у такому місці, і коли побачиш її, і коли відчуєш дивовижний аромат квітів, назви яких ніколи не знав, і коли не зможеш більше існувати окремо від цієї людини, і коли кожна мить без неї здаватиметься мукою, а кожна мить з нею — найвищим щастям, ось це і буде називатися любов’ю. І у неї може бути багато імен, але для кожного з нас воно, насправді, лише одне.
Дідусь підвівся, і ми повели його стежкою до міста. Коли старий вітряк вже майже повністю розчинився у сірих лісових сутінках, я зупинився і кинув у його бік останній погляд. І мені на мить здалося, що десь там, у його глибині, блимає світло від вогнища. Я протер долонею очі, бо намагався прогнати цю оману. Але вогнище на вітряку справді горіло. Я трохи відстав від друзів і дідуся, бо відчув в собі непереборне бажання зазирнути до вітряка, аби дізнатися, хто там палить багаття. Я повернувся, і пішов зарослою стежкою у напрямку єдиного вогника, що просвердлював дірку в густій лісовій темряві довкола і в моєму серці також.
* * *
Вони вийшли до великої придорожньої таверни, що стояла в оточенні похилих дерев по дорозі з міста. Біля таверни стояло кілька машин і мотоциклів, кілька фур із важкими кабінами, а із середини завивала дурнувата музика, якою, зазвичай, у подібних закладах розважають уже сп’янілих далекобійників і самотніх подорожніх. Якби не призначена Ремом зустріч, вони напевно б оминули це сумнівне місце, але провідник підпільного руху чомусь вирішив зустрітися саме тут.
Усередині сизуватий тютюновий дим клубочився під стелею дивними багатокрилими драконами. Жовта хвороблива напівтемрява приміщення мерехтіла і дрижала від тьмяних силуетів, які раптово з’являлися і згасали в густих клубах диму і випарів, що миттєво впивалися в ніздрі, в’їдалися в одяг, насичували все тіло своїм сморідним віддихом. У кутку таверни, де стояв музичний апарат, лунали зойки і брудна лайка, біля нього товклося з десяток тіл, які штовхалися, кричали і билися. Така ж штовханина відбувалася і біля барної стійки. На невеличкій сцені пухкий чоловічок у чорному фраку грав на розстроєному піаніно якісь мелодії і підспівував собі.
Налякані неймовірним галасом, діти притислися до Софії. Григір, Гелій та Іван ще довго стояли біля порога і не наважувалися поринути в кислувато-солодке марево таверни. Аж допоки прямо на них не штовхнули когось із натовпу біля музичного автомата. Худе бородате тіло впало на Григора, і той від несподіванки поточився до стіни. Тіло вчепилося в пончо Заливахи і щось промимрило, воно дихало стійким перегаром прямо в обличчя Григору. Той нарешті оговтався, відчепив худорлявого бороданя від себе і легенько підштовхнув його. Бородань заплутався у власних довгих ногах, крутнувся кілька разів на місці і впав на найближчий до дверей столик, за яким грали в карти троє літніх байкерів. Один із них миттєво схопив худорлявого за бороду і потужним ударом відправив його знову в обійми Григора. Григір машинально впіймав обм’якле тіло і поклав бороданя попід стіною, а сам випростався, ніби нічого і не сталося.
Іван першим пішов усередину задимленого залу, почав шукати вільні місця. Знайшов незайнятий столик біля дальнього вікна і зробив знак друзям. Вони розсілися і почати роздивлятися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.