Читати книгу - "Етюд із метеликом"

— Чай, — підказав Дмитро. — Чай такий, як ти любиш, — з ложечкою обліпихи. У нас її на всю зиму вистачить. Пам’ятаєш, яке рясне деревце ми знайшли в лісі? Жовте-жовте й аж обліплене ягодами. І як це ми його ні минулого, ні позаминулого року не побачили? Мабуть, воно тоді не вродило, от і не виділялося серед інших дерев.

— Подай мені до чаю… Подай…

— Що — батон чи, може, печиво?

Лінда невпевнено простягнула руку до батона.

— Ось.

Дмитро вирішив, що наступного тижня вони поїдуть до Петровського. Уже й так два візити пропущено. Старий буркотун, вочевидь, читатиме мораль, хоча й сам розуміє, що користі від тих візитів небагато — порятунку від хвороби Альцгеймера так і не знайдено, рекомендації ті самі, і всі неефективні. Але, як любить повторювати «коректор людських душ», у всьому має бути порядок, а в картці — запис.

Петровський зустрів їх на диво спокійно, навіть меланхолійно. Не бурчав, не повчав. Схилив кудлату лев’ячу голову перед Ліндою, потис руку Дмитрові. Тієї ж миті обізвався його стільниковий. Петровський глянув на висвітлений номер і хутко вийшов із кабінету — не хотів розмовляти при сторонніх, отже, дзвінок не діловий. Коли повернувся, здався пригніченим. Дмитро знав, що в нього не ладилося на сімейній ниві. Двічі розлучався, довго жив сам, утретє одружився з молодою медсестрою, яка крутила ним, як циган сонцем. «Чоботяр без чобіт, а психіатр без психічної рівноваги… Невже навіть такий досвідчений лікар не знає якихось секретів порятунку для самого себе?» — подумав Дмитро.

Петровський хутко оволодів собою. Обов’язкові запитання, традиційні тести, абсолютно безнадійні рекомендації, новий старий рецепт…

Дмитро провів Лінду в коридор і повернувся. Петровський запитально поглянув на нього:

— Здаєтесь?

— Ні.

— А даремно, Дмитре Павловичу. І їй не допоможете, і себе заженете. Ще трохи — і вона перестане розуміти, де перебуває і хто поруч із нею. Якби ви зараз залишили її на тижнів два-три, вона б вас уже не впізнала. На жаль… На превеликий жаль… Це й так дивно, що Лінда стільки тримається. І добре тримається. Якщо не помиляюся, стаж уже років сім?

— Майже вісім.

— Дехто витримує п’ять. Дехто трохи більше десяти. І все. Отже, Лінді лишилося недовго й попереду — найгірше. Нікому ще не вдалося зупинити цей процес. Тому я раджу вам усе-таки віддати дружину в спеціальний заклад. Звісно ж, якби дозволяли кошти, можна було б відвезти в приватну клініку. Є така, але далеченько й дорого. А ви, скільки мені відомо, грошей на старість не збирали. Тому я б порадив психоневрологічний інтернат у нашій області. Він підпорядкований обласній лікарні, а розміщений у невеличкому селі. Там гарна природа, навколо ліс, непоганий колектив. Ну, заклад, самі розумієте, специфічний.

— Вона не зможе без мене.

— А може, це ви не зможете без неї?

— І я не зможу.

— То що ви пропонуєте?

— Допоможіть, Борисе Йосиповичу, і мені… з нею. Щоб ми разом… скільки там їй залишилося…

— Та ви збожеволіли! — стомлені очі Петровського спалахнули не так гнівом, як здивуванням. — І який же я вам діагноз маю поставити? Синдром вічної любові? Чи, може, синдром глибокого звикання? У нашому з вами віці більше підходить друге. Бо кохання — то справа молодих, а далі воно плавно переходить у звичайнісіньку банальну звичку. Але треба мати мужність і відвикати.

— Банальна звичка, кажете. То чому ж ви так і не звикли жодного разу? Чому?

Петровський впав у крісло, що аж заскрипіло під вагою його важкого тіла, уп’явся колючим поглядом у Дмитра. Хотів щось сказати, але не знаходив слів, тільки хапав ротом повітря. Зрештою опустив очі.

— Ви штовхаєте мене на порушення лікарської етики. Не можу я вам написати фальшивий діагноз.

— А хіба я вас просив?

— А що ж ви просите?

— Роботу. Там же, де Лінда буде. Допоможіть улаштуватися.

— Ким? Може, лікарем? — нервово засміявся Петровський. — Але професор філології та психіатр — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Навіть якщо ви пишете психологічну прозу, то це не означає…

— Ким завгодно! — перебив його Дмитро.

— Ким завгодно? Ким завгодно… Ким завгодно… — Петровський нервово затарабанив пальцями по столу. — Ну, на медбрата ви також претендувати не можете — звиняйте, але не ті сили. А там усіляке трапляється. І втихомирювати доводиться, і гамівні сорочки надягати. Прибиральницею, чи то пак прибиральником… Вакансії є, але… Щоб пан професор мив клозети… Я вас дуже поважаю, Дмитре Павловичу, і такого просто б не пережив… Була там одна посада, щось на зразок організатора дозвілля. В інтернаті половина людей хворих, а половина — просто старих, які не можуть самі собі дати раду й не мають дітей. Ну, така от специфіка закладу… Отож вони й телевізор дивляться, і в ігри грають, хтось малює, хтось вишиває чи майструє… І хтось має їм у цьому допомагати. Зазвичай організаторами працювали випускники медколеджу, але витримували недовго. Остання дівчина заявила на прощання, що краще на базарі стоятиме або в турецьке рабство продасться… Таке от зморозила… А потім ми й зовсім скоротили цю посаду — «позаяк за відсутності наявності фінансування», як написала у своєму критичному матеріалі одна журналістка.

— Мене фінанси не цікавлять — ви ж знаєте, — сказав Дмитро.

— Працюватимете за так?

— Працюватиму.

— Тоді я поцікавлюся, чи можна щось удіяти.

Ну от, речі зібрано, вікна забито дошками. Продукти з комірчини й городину з погреба забере Вадим — якось приїде машиною та перевезе все до міста. Не варто було й морочитися з тією бульбою та цибулею, краще б посиділи з Ліндою на сонечку та поговорили. Але хто ж знав, що зимувати тут уже не доведеться, — сподівався на краще.

Присіли перед дорогою. Лінда раптом підхопилася, радісно крутнулася посеред кімнати:

— Пам’ятаєш, Дмитрику, як ми з тобою танцювали танго в ресторані?

Він кивнув:

— Пам’ятаю.

— Ти мене тоді дуже здивував. І дуже вразив. Дуже-дуже! Щоб так станцювати танго з першого разу…