Читати книгу - "Безмірна залежність"

О десятій вечора я вийшла з номера в хол, де вже нікого не було, і зателефонувала Іллі. Він не відповів.

«Я чекаю», — просто написав він.

«Ілля, ти повинен мене зрозуміти, я не одна».

«Вигадай що-небудь», — сказав він. Я знову зателефонувала йому, але він не взяв слухавку.

«Я стою зараз в коридорі, як дурепа, телефоную тобі, а ти мовчиш. Мені повернутися у номер? Сенсу знову телефонувати немає?»

Ілля мовчав. Зараз було б правильно вимкнути інтернет, піти в номер і лягти спати. Але я вже знала, що буде потім: Ілля буде мовчати, а я буду сумувати, плакати, вибачатися. Я знала, що буду відчувати себе приниженою або відчувати почуття провини, або просто страждати. Тому я пішла шукати затишне містечко, щоб зробити вульгарні фотографії…

«Я кохаю тебе, — написав мені Ілля, коли все скінчилося, — у всьому світі немає нікого прекрасніше за тебе. Я не вірю, що зустрів тебе. Ти справжня жінка, найкраща, найулюбленіша. Тільки ти можеш зробити мене щасливим. Кохаю. Кохаю. Кохаю…»

«Кохаю. На добраніч», — просто відповіла я, не бажаючи більше ані бачити, ані чути його. Так, я також отримала задоволення, так, це було чарівно. Але чи варто було це мого душевного спокою? Мене морально зґвалтували. Ілля казав, що любить мене, але в той же час він поводився зі мною непристойно. Але я сама йому це дозволила, я сама це терпіла, а могла припинити в будь-який момент. Але я не хотіла його втрачати. Ілля був особливою людиною, незвичайною, ми підходили одне одному. Принаймні, зі мною він був самим собою, і я цінувала хоча б це. Він так себе висловлював, іноді, можливо, був грубий, але він кохав мене. Кохав, як умів.

Я втомилася. Повернувшись у номер, я відразу лягла спати, намагаючись забути про своє приниження. Намагаючись його пробачити або забути. Мені не хотілося про нього думати.

«Ілля точно не кохає мене. У його поведінці немає ані краплі любові, поваги, розуміння. Але ж я сама погодилася на такі умови, тому мені немає сенсу нити і засмучуватися. Сама все вирішила. Сама обрала такий шлях. Сама за ним побігла. Я зараз так втомилася, що навіть не хочу йому писати і телефонувати. Мені потрібно морально відпочити.

Наступного дня я відпочивала від Іллі. Мені зовсім не хотілося з ним спілкуватися. Ми з мамою їздили на екскурсію по Одесі, і я розвіялася, заспокоїлася, пробачила і себе, і його. До мене повернулися світлі думки, і я знову почала мріяти.

«Ілля мені вчора не написав. Але зі мною все гаразд. На душі спокій, хоча й є деяке хвилювання. Та я знаю, що він не зникне, це точно. Може вщухнути наша пристрасть, зникнути наш запал, і тоді зустрічі не буде. Але ми все одно залишимося друзями. Життя таке коротке, ми не повинні втратити одне одного, це я знаю точно. Я не шкодую ні про одну мить, що була в нашому спілкуванні. Я знаю, що найкраще ще попереду. Наша зустріч з Іллею неминуча.

Прокинувшись наступного ранку, я в першу чергу перевірила пошту: Ілля не писав. Але нічого, так само, як я втомилася від нього, він теж, найімовірніше, хотів відпочити.

Ближче до вечора ми з мамою пішли до монастиря. Це я її попросила. Останнім часом у мене була потреба помолитися, я бажала єднання з вищими силами: це вселяло у мене надію і навіть впевненість, що все буде добре.

У монастирі я молилася: аби ситуація з Іллею вирішилася якнайшвидше, аби я змогла зрозуміти, що він насправді до мене відчуває, аби мій біль минув. Я почала сумувати за ним. Хвилювання поверталося.

«Ілля мені сьогодні не написав. Я хвилююся. Мені тривожно. Сподіваюся, що все в порядку, і це не кінець. А якщо кінець, то молю Господа, щоб я впоралася з цим якомога скоріше. Мені просто потрібно змиритися і прийняти все, що має статися.

Весь наступний день я намагалася налаштувати себе на позитивну хвилю, але нічого не виходило. Я плакала з самого ранку: крадькома, аби мати не помітила. Варто було їй відлучитися, і на очах виступали сльози.

— Ой, я забула телефон у номері. Почекай мене тут, — сказала мені мама, коли ми вже спустилися вниз, у хол санаторію, щоб йти обідати. Вона пішла, а я присіла в крісло. Сльози знову покотилися по щоках.

— Посварилися з мамою? — запитав мене чоловік, який сидів у сусідньому кріслі.

— Так, — відповіла я просто так, щоб нічого не пояснювати.

— Ви не турбуйтеся, з рідними завжди так. Мене Гриша звуть. А вас?

— Поліна, — я спробувала посміхнутися.

— Складно відпочивати на морі з мамою. Вам потрібно розвіятися. Давайте обміняємося номерами телефонів, зателефонуємо, погуляємо по місту.

«Бачиш, Ілля, я подобаюся чоловікам, подобаюся, а ось ти мене втрачаєш», — подумала я.

— Звичайно, записуйте.

Гриша записав мій номер, і ми попрощалися. Але від цього знайомства мій настрій не поліпшився. На додаток, в кінці дня я відчула, що застудилася. Апетит зник, я практично нічого не їла, а мамі казала, що всьому виною моя застуда. Мій відпочинок ставав все «краще і краще», а все через те, що Ілля мовчав.

«Сьогодні третій день, як Ілля мені не пише. Важко сказати, що я відчуваю, але це точно не панічний стан, як раніше. Хочу прийняти його мовчання смиренно. Якщо напишу сама, відчуватиму себе приниженою, а я цього не хочу… Мені сумно, нелегко втрачати те, що дарувало такі прекрасні хвилини щастя, але я не можу насильно тримати Іллю поруч. Мені складно, але я впораюся. Я вирішила, що не напишу йому, доки не дочитаю Еріха Фромма «Мистецтво любити». Мені