Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 105
Перейти на сторінку:
який намагається тебе обійняти і повалити, раптово нахиляєшся вперед, щоб окрім швидкості, ще додалась сила нахилу. Якщо захисник падає, головне потім самому на ногах встояти. Але крізь сутичку я все одно не прорубався.

Найкраще сталося наприкінці гри. У нас уже було двадцять п’ять очок, і результат ніби зрозумілий. Нарешті я отримав м’яч у край майданчика. Коли вся гра була розрахована на сутички, ніхто навіть не вірив, що м’яч потрапить до моїх рук. Я зловив м’яч і жену попри самий край. Прямо на мене пре один гравець з краю суперників, міг би знести мене в аут як кульку, але він трошки не розрахував своєї швидкості і розпластався просто переді мною. Я перестрибнув через нього, але він своєю рукою схопився за мій бутс. Я звалився, але мені якимось чином вдалося зробити перекид через голову і, підскочивши, знову бігти прямо у залікову зону. Нові бутси були бомбезні, бо з гумовими я би ще довго дряпався на місці. Я уявляв, що роблю це все задля Моніки і вона якось це може бачити.

Наступного дня газети розмістили фотки. З наших змагань нічого видно не було, оскільки знімки зробили вже опісля. На чорно-білій фотці ми стояли зі суворим видом, всі мокрі, брудні — чемпіони. Ніхто з нас не усміхався, оскільки всі були виснажені. Немає значення, з ким граєш, але в таку погоду все одно втомлюєшся, та й настрій був не особливо радісним. Окрім цього, ще невідомо, чи в цьому Пакруоїсі буде нормальний душ, щоб помитися, чи треба буде стрибати в автобус і гнати, як кнуру брудному, до самого дому.

Відкрився сезон, і тепер усе тільки розпочнеться. А в мене нові бутси, які були моїм найбільшим призом. Що таке кубок чи медаль? Усі називають — золота медаль, але там золота — рівно стільки, скільки у дослідах алхіміка Мінде. А кубок можна було купити в будь-яких спорттоварах. А тут Adidas і три смужки. Оригінал. Вони зі справжньої шкіри і кістки. Тільки шкода, що на вулицю не вийдеш. У тих бутсах можна було думати вже про серйозні досягнення.

Автобус якраз зупинився в центрі на площі поруч з проектним інститутом. У такому настрої мені зовсім не хотілося йти додому, хотілося з ким-небудь поговорити. Моніки поруч не було, з компанією дорослих у команді я теж близько не товаришував, тому оглянувся і попрямував з величезною торбою до костелу Петра й Павла. Костел був великим і білим, він виділявся на сірому замурзаному тлі. Коли ми відвідували костел, ходили у цей, а не до Св. Юрія, нашого парафіяльного. Тепер навіть на нашому Південному в незавершеній будівлі будинку культури буде якийсь новий костел. Але хто туди ходитиме? Мене завжди мучило сумління, що я нечасто відвідую костел. Коли моя баба навчила мене молитов і привела до Першого причастя, я тоді дав обіцянку приходити до костелу щонеділі. Я страшенно ненавиджу, коли хтось не тримає свого слова. А ще мені завжди здавалось, що образи святих дивляться на мене з докором не лише в селі, але і в спальні батьків. Я не міг позбутися думки, що вони насправді бачать мене, немов би оцінюють.

Ну ось, бачиш, все наче й добре. Ми вибороли кубок. Наче нічого особливого, але здається, що це початок чогось нового. А якби хтось допоміг мені, ну, можливо, не обов’язково допомагати, але хоча б не заважав, то все могло би бути ще краще. Адже отримав я бутси, я тут про всіляке незначне, але знаєш, все одно це тішить, і для мене бутси набагато важливіші за кубок. А коли б я ще мав і м’яч, міг би тренуватися додатково, тоді став би найкращим. Я чомусь вважав, що коли б я був гарним гравцем і досяг бажаного, то не лише мені було б добре, але й всім довкола теж. Чи не так? Можливо, що навіть і тобі. Не знаю щодо різної музики, але я вважаю, що спорт робить людей кращими. Позаяк коли порівнювати, що робить з людьми стирчання на базарі й спорт, все просто очевидно. У спорті маєш всього досягнути сам. І добросовісно. Отож якщо ти — найкращий, то так і є. А на базарі все тримається на тому, хто кого ошукає. Я ж, по суті, не бажаю нікому зла, хіба би інший наїхав на мене. А вся ця крутизна… Ти ж розумієш, звичайно, що розумієш, крутизна — це такий маскарад, бо по-іншому просто гаплик, тебе розтопчуть, познущаються, а мені це не подобається. Тому я й тримаю круту позу і ходу. Але саме по собі це ж не зло. Мені багато не потрібно, бутси в мене вже є. Між іншим, дякую. Потрібен ще який-небудь музичний центр. А ще, знаєш, було б добре, щоб з тою Монікою якось налагодилося… Та й усе. Моє життя було б спокійним, умиротвореним, і я міг би ходити до костелу щонеділі. У ті дні, коли немає змагань, або хоча б після змагань, як сьогодні.

Навіть не знаю, з ким у костелі розмовляю, ніби сам зі собою, але коли сідаю і починаю роздумувати про те, як живу, то в результаті виходить, що треба все розкласти по-іншому. Здається, ніби дивишся на себе сам з боку. Багато фігні відпадає і бачиш головні речі.

Я повернувся додому і вперше в житті сам почав чистити свої бутси. Зазвичай я час від часу протирав взуття шматою і все. Тепер я їх помив, посушив і почав натирати воском.

Завтра подзвоню Моніці, треба ж обговорити «Чайку».



16



Кажу: «Привіт, це Рімас». І думаю, чи пізнає, чи згадає. Також думаю, що їй сказати — ну… підемо погуляти. Або відразу — то що, поговоримо про «Чайку Джонатан Лівінгстон»? Або можна пожартувати — коли будемо вчитися танцювати? А вона у відповідь: «Привіт, привіт, як класно, що ти подзвонив». Говорить зі мною, мов зі старим друзякою. Запитує, чи ми перемогли. Зазвичай мене ніхто не питає, чи ми перемогли чи просрали, ніхто — ні Мінде, ні батьки, — всім по барабану. А тут — бачилися лише раз, а вона пам’ятає про бозна-які там змагання, а ще їй цікаво, як вони закінчилися. Мені здалось, що їй насправді цікаво, бо прозвучало якось щиро. Далі весь наш базар: «Що робиш? Нічого? Може, хочеш до мене прискакати?». Все прозвучало просто, без підтекстів, так ніби вона хотіла обговорити зі мною змагання. Я чомусь важко уявляв, як піду до неї і буду там спокійно сидіти і розмовляти. Хотілось скрикнути: «Авжеж! Хоч зараз. Кажи свою адресу!» — але я розумів, що треба витримати дистанцію, поводитися холодніше, бо так набагато крутіше, тому треба сказати, ніби між іншим: «Ну… думка непогана, я подивлюсь, якщо

1 ... 37 38 39 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"