Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 105
Перейти на сторінку:
нічого такого не станеться, то завітаю».

Проте врешті я уривчастим голосом кажу: «А… ну… давай… то це сьогодні… а яка адреса… ну, твоя…». Однак Моніка поводилась просто, бодай говорити з нею легко, і вона сама мені майже допомогла спитати про те, чого я хотів.

Ось так! Я натягую футболку Chicago Bulls, стрибаю у свої бутси з червоної шкіри, і вперед. Біля самих дверей мама запитує:

 — Куди зібрався?

— Маю справи, — кажу.

І тут починається.

— Ти граєш з дорослими чоловіками.

На мить я розгублююсь, але потім доходить, що вона побачила знимку в газеті.

— Хто тобі дозволів грати у команді з дорослими?

— Сам собі дозволів. Можу й граю.

— Я піду до тренера і по всьому.

— Можеш йти. Тоді я поїду грати у Німеччину, вони якраз запрошували.

— Ти хочеш закінчити життя інвалідом?

— А ти хочеш, щоб я ціле життя вдома сидів?

— Відвідуй які хоч заняття, але не травмуй себе.

— Хіба я травмувався? Може, мені й на вулицю не виходити, щоб не травмуватися? Може, і не їсти, щоб ножем не порізатися? Якби ходив до танцювального гуртка, чи був би здоровим? У них коліна за два роки дуба дають, а про гомілки взагалі мовчу. А уроки я роблю, навіть книжки читаю, тому не треба тут бла-бла. Усе, я — на двір.

І погнав. Але як я зараз піду до Моніки? Було таке почуття, що зараз можу піти тільки когось дубасити, а не на перше побачення з дівчиною. Правда, я не знаю, чи це справжнє побачення, але яка різниця. Голова просто кипить. Прикро, що я не можу нічого пояснити своїй матері. Не почнеш же пояснювати, що все залежить від твоєї фізичної форми: якщо постійно тренуватися, то навіть синців не залишається. Не почнеш же порівнювати з іншими видами спорту, бо вона все одно вважає, що в регбі всі тлумляться. Та й що з того? А у футболі всі кóпаються. В американському футболі всі у броні, виглядають, як середньовічні лицарі, а травм отримують не менше. А коли вони в шоломах, то й тлумляться головами як божевільні, а дурня від забиття жодний шолом не врятує. Але все це для неї не аргумент. Їй від цього ні холодно, ні жарко. Тому просто береш і йдеш. А що робити?

Я повернувся у під’їзд і подзвонив у двері Мінде.

— Слухай, можеш позичити плеєр зі спокійною музичкою?

— Та добре, але батарейки можуть довго не витримати.

На вулиці я включив плеєр, а там ніби спокійний музончик, але із якимось незрозумілим виттям, що нагадувало рюмсання моєї матері. Дивлюсь на касету — Enigma. Одну річ я бачив по MTV, і кліп непоганий був. Але таке виття мені не до душі. Іду, прокручую касету, один, другий кавалок зовсім нічого. Накручую кола по скверу, обсадженому березами, і міркую, як усе буде. Болить одне коліно, після змагань трошки кульгаю, але таким і має бути справжній чемпіон, тому це все справи не псує, тільки покращує.

Наближаюсь повільно до її дому, немов до залікового поля. Все це дуже схоже на гру — при русі в потрібному напрямку з’являлась якась тяга і передбачуваний тріумф. Ну, гаразд, бажаний. Думки теж стрибали — ось-ось все буде. Тільки ще одне коло обжену, і ще одне — і все. Головне, щоб м’язи не звело і дихалки вистачило. Тільки щоб заєць з кущів не вистрибнув і в ноги не вдарився… Цікаво, вона мене покликала просто так побазарити чи я їй сподобався? Але навіщо казала про те, що батьків немає, коли просто хотіла затишно побазарити? І чому так люб’язно зі мною говорила? Однак вона зі всіма поводилася просто і весело. Але це краще, ніж весь час мовчати, як деякі. Важко зрозуміти, що в тих дівок у голові. Ще візьме і скаже — тепер навчи мене танцювати.

Дзвоню у двері, вона відчиняє, усміхається. Я входжу весь напружений, як у дантиста. Краще сказати — у приватного дантиста, позаяк її хата, хоча й у багатоповерхівці, але все там, очевидно, не з базару, і куплялось не за талони двадцять років тому. Я взагалі не бачив такої меблі, навіть не знав, що можна хату обставити без «Зунди» і «Фреди»[12], важко уявити, що стіни можуть бути не оббиті дерев’яною вагонкою, і що в коридорі не висітимуть оленячі роги. А тут стіни без вагонки і без обоїв, а пофарбовані в однотонний колір. Чиста кімната мала шикарний вигляд. Одна справа, коли кімната пуста тому, що немає грошей, інша — коли немає зайвих речей, бо можеш собі дозволити не перевантажувати хату. Стоїть музичний центр з дисками, стіни чисті, не обвішані плакатами, тільки величезний кінь, пульверизатором нанесений на півстіни. Усе налаштовує на спокій, впевненість, але мені страшно сісти у фотель, ще забрудню. Моніка всаджує мене і йде до кухні. Вона спекла яблучний пиріг, а я вкотре лоханувся — не було навіть думки щось прихопити з собою. Хоча й часу не було подумати про це, коли почались такі розборки з матір’ю.

Вона повертається з пирогом і морозивом. Я пирогів з морозивом ще не куштував. Смак непоганий, але все блякне перед самою Монікою. Вона кладе морозиво і сідає так, що торкається своїм плечем мого. Я не можу думати більше ні про що, крім її плеча. Так здається, що довкола нічого більше й не існує, окрім того її плеча.

А вона без жодного напруження каже:

— То як ваші змагання? Важко було?

— Та ні, нічого там важкого, — говорю і по-дурному вишкіряюсь.

Таке відчуття, що повні штани щастя, бо ми перемогли. Насправді дуже тішить, що це наше перше побачення, а я щойно повернувся з медаллю. Комусь може здаватися, що мені ті медалі вішають через день. А коли ми в Едити вдома товклися на тій складеній газеті, то не було видно, що її цікавило, що ж там про мене пишуть. Щоб не показати зайвого інтересу, я переходжу на іншу тему.

— Тобі коні подобаються? —

1 ... 38 39 40 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"