Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

Інший варіант першого, «атонівського» імені героїні — Анхесенпаатон. Анхесенатон вибрано заради відносної простоти.">[72] народилася в Ахетатоні, священному місті Атонового Обрію, у кам’яному палаці, який її батько наказав збудувати далеко від столиці, на східному березі Нілу, на рівнині у формі півмісяця, спертій об скелясті пагорби. Аменхотеп Четвертий перебрався туди з Фів через шість років після своєї коронації як співправителя, взяв ім’я Ехнатон і присягнув, що ніколи не покине священного міста, навіть коли його умовлятиме це зробити божественна цариця Нефертіті.

Разом із царською родиною у Місті Атонового Обрію поселилися: Маху — Начальник Міської Варти, Хуа — Наставник Дому Цариці-Матері Тії, Панхесі — Верховний Жрець Сонячного Диску Атона[73] і Ейе — Командир Кінноти, молодший брат Тії і повірник фараона[74]. Після смерті Аменхотепа Третього у Ахетатоні поселилися також два молоденькі фараонові брати, Сменхкара, названий ще на честь Ра, і молодший, Тутанхатон, народжений тоді, коли у Фівах почав поширюватися культ Атона.

Всі мешканці нової столиці були ревними атоністами і не визнавали старих богів, кожен з яких мав своє місто, свою колегію жерців та свою сферу дій.

Зрештою, двір Ехнатона складався з нових людей, давні вельможі зосталися у Фівах, відсунуті від влади. Що ж стосується Туту — Міністра Зовнішніх Справ, і Воєначальника Хоремхеба, ставка якого була у Мемфісі, то ніхто не доскіпувався, яким богам вони поклоняються.

Чільне місце при фараоновому дворі займали дві справи: теологія і мистецтво. Царські доньки з наймолодших років позували художникам, які розписували стіни палацу і новозбудованого некрополю сценами зі щоденного життя царської родини, та прислухалися до нескінченних теологічних диспутів. У них брали участь батько й мати, бабка Тія, придворний скульптор Тотмес і принагідні царедворці, запрошені на учту.

Мистецтво і теологія були не лише важливішими від політики, але, насамперед, вічнотривалими — так висловлювався їхній батько Ехнатон. Політика підлягала постійним коливанням, союзники змінювались, переходили то на той, то на інший бік, ніколи не було відомо, яке місто вірне, а яке збунтувалося, куди слід посилати підкріплення, а куди — карну експедицію. Недавно вийшло наяв, що певний ханаанський князь, який сім і сім раз падав навзнак перед богом Сонця[75], Ехнатоном, прохаючи допомоги проти бунтівників, що зайняли васальне єгипетське місто, дочекався іншого — нубійський гарнізон фараона у Єрусалимі ограбував його палац.

На думку Ехнатона, завинив у цьому його батько — надто наблизив до себе усіх сирійських царьків та князьків, платячи їм золотом, щоб присилали йому своїх доньок. Отож гарем Аменхотепа Третього налічував триста сімнадцять осіб, в тому числі двох мітаннійських царівен. Цариця Тія тішилася зі збільшення гарему, бо його чисельність підкреслювала могутність і багатство фараона, вивищуючи заодно її власну позицію Великої Дружини. Зрештою ненажерство і розпуста передчасно зробили Аменхотепа недолугим, отож зовнішньою політикою (крім справи наложниць) займалася цариця Тія. Владарі Хатті та Мітанні добре про це знали і часто адресували до неї свої листи.

Ехнатон у всьому був протилежністю батькові: високий і худорлявий — батько мав кремезну статуру; не терпів мисливства — Аменхотеп Третій убив сто левів впродовж одного тільки полювання; не зносив стрільби з лука — батько був силачем і неперевершеним лучником; не цікавився жінками, окрім божественної Нефертіті, а, оскільки ні в чому не знав міри, всюди поміщував написи, які прославляли його кохання до неї. На одному із зображень звелів увічнити сцену, як він цілує царицю.

Але ж Нефертіті була найпрекраснішою жінкою світу, із залізною волею і мудрістю Буто, Богині Змії[76], емблема якої прикрашала корону фараонів. Нефертіті була не лише царицею, але й натхненням, еманацією Сонячного Диску, оживляла всіх і все. Здавалося, що ніхто не може вивести її з божественного спокою, скаламутити красу її обличчя. Так, принаймні, думала мала Анхесенатон, найбільше схожа на матір і, можливо, тому батькова улюблениця. Зрештою, Ехнатон любив усіх своїх доньок, бо вони були доньками Нефертіті.

Найстарша, Мерітатон, була заручена з братом фараона, Сменхкара, наступником трону. І саме під час весільного бенкету молоденької пари — Анхесенатон виразно це запам’ятала — її батько попестив бронзові гладенькі плечі Сменхкара, а потім дивно розчулився, — адже не мав сина, — притулив хлопця до грудей, поцілував у губи, тоді почав водити вустами по його шиї. Ехнатон не був уже тим худорлявим юнаком із екстатичним виразом обличчя, що споглядав на Нефертіті або розмірковував про Атона, а дещо розповнілим чоловіком, з обм’яклим тілом і обвислим животом, стегна якого — чи то внаслідок браку фізичних вправ, чи якихось хворобливих змін у організмі, — стали надто розложистими, що чинило його постать наче збабілою. Анхесенатон була надто юною і недосвідченою, щоб це помітити. Але зауважила, що доки фараон пестив Сменхкара, тонкими пальцями сягаючи заглибин його пахв, Нефертіті зблідла, а потім глибоко вдихнула, раз і вдруге, наче боячись знепритомніти. Але не знепритомніла. Прикликала на обличчя усміх, стулила повіки і сягнула рукою по келих. Але старанно накладений грим, який зазвичай підкреслював її красу, раптом видався маскою на обличчі потопельника.

У той час сирійські міста, не дочекавшись допомоги з боку Єгипту, почали піддаватися владі царя гетитів.

Воєначальник Хоремхеб слав із Мемфісу посланців до Ахетатону, благаючи у фараона грошей на карну експедицію. В Мемфісі та Фівах жерці Амона нарікали, що, коли Амон був верховним богом, фараони здобували одну перемогу за одною, азіати ж лежали біля його ніг.

Бібл був утрачений. Його комендант, листи якого зосталися без відповіді, блукав пустелею. Потім настала черга інших міст.

Тоді цариця Нефертіті звернулася до Ехнатона з проханням, щоб вони повернулися до Фів. Фараон слухав, не зводячи з неї погляду.

— Це кажеш ти, ти, що разом зі мною визнаєш Атона? Хочеш повернутися до Фів, до жерців Амона, до тих усіляких богів з головами собак, шакалів, соколів, биків,