Читати книгу - "Крути 1918"

Наразі Берг із помічниками поринув у справи — «Арсеналу» було замало, не можна було залишати Київ у спокої. Лише повсякчасні провокації, вибухи, диверсії могли втримати місто в руках. Чи принаймні вирвати з рук Центральної Ради.

— Так, панове. — Берг схилився над мапою міста. Тонкими синіми лініями було позначено тунелі та водопровідні колектори. — Ми повинні закласти вибухівку відразу в десяти місцях. Вибухи мають відбутися одночасно, за моїм сигналом. Початок…

«Панове» уважно роздивлялися мапу, аж тут повернувся Ходя і перервав монолог німця.

— Товаришу Берг, ось, вам передали.

Берг відійшов від столу й розкрив портсигар. Самокрутка із запискою майже не відрізнялася від решти. Хіба лежала скраю.

«Сьогодні, 19:00, костьол. Ваш новий товариш».

«Чудово… Наш новий товариш, здається, тримає слово. Ну і ми триматимемо. До певного часу…»

— Так, товаришу, передайте це… ну, ви знаєте. — Берг написав декілька слів на іншому аркуші, також згорнув і поклав нову «самокрутку» в портсигар, теж скраю.

Товстун мовчки забрав портсигар і так само мовчки пішов. Берга потішило, що бодай один із його помічників не ставить зайвих питань. Звісно, було б краще, якби вони всі були німими. Але така підготовка потребує багато часу, а зараз ситуація змінювалася щогодини, вимагаючи термінових рішень.

— Отож вибухи… Вони мають відбутися рівно о восьмій вечора, повторюю, о двадцятій нуль-нуль. Сигналом буде заводський гудок.

Панове-товариші закивали. Заводський гудок був сигналом не один десяток років, звикли вже.

Спливло кілька годин, як панове-товариші залишили штаб Берга. Повернувся мовчазний Ходя.

— Наш новий товариш погодився?

Ходя так само мовчки кивнув.

Він бачив, що Берга щось непокоїть. Але то не його, Ході, справа — розпитувати німця про те, що його турбує.

Задзвонив телефон. Крізь тріск Берг почув голос Муравйова — «великий полководець» вочевидь радів тому, як ідуть справи.

— Зрозуміло. Я взяв до відома… Так… Відправлю двісті людей до Дарниці. І ви не зволікайте.

Після закінчення розмови Берг поклав слухавку. А втім, якась думка продовжувала його гризти. Він озирнувся, побачив Ходю «на посту» і, прийнявши рішення, наказав:

— Щойно заберемо документи — убий нашого нового товариша.

— Провів товстуна?

— Так, пане генерале. Цілий день за ним тягався, мало на п’яти не наступав. Як тільки Берг його тримає?

— Ну, нехай у нашого німецького друга голова болить.

Генерал відклав навушник — розмова Берга з Муравйовим завершилася.

— Дякую вам, мадемуазель. — Генерал нахилився, поцілував телефоністці руку і вийшов у супроводі Набоки.

Усе, на диво, відбувалося за планом, хоча план придумали давно, а події сипались як із рогу достатку.

Вечоріло… Генерал і Набока збиралися, нечутно рухаючись по невеликій кімнаті поряд із домашнім кабінетом Савицького. Тільки клацання патронів у барабані видавало, що в будинку взагалі хтось є.

Два заряджені револьвери Набока простягнув генералові, два сховав у кишенях. Стилет, з яким він не розлучався кілька десятків років, зручно лежав у кишеньці рукава — варто було тільки різко опустити руку.

Генерал мовчки поклав револьвери в кишені шинелі — шпигунських хитрощів він не визнавав, вважаючи за краще йти напрямки… Якщо дозволяли обставини.

Узимку темніє рано. А цієї зими на вулицях, окрім того, не світився жоден ліхтар. Біля громаддя костьолу, що чорнів у міських сутінках, Ходя зупинив віз, схожий на ті, якими в далекі часи чумаки їздили по сіль. Сіна на возі майже не було — мабуть, сучасним чумакам його не треба. Мовчун-сторож сидів на возі, загорнувшись у великий кожух.

…Ось віз проминув високий пан, одягнений як небагатий містянин, — Берг не поспішав, знаючи пунктуальність «нового товариша». Проте цього разу, схоже, той хвилювався, отож на місце зустрічі прийшов завчасно. Берг усміхнувся — мета як ніколи близько.

«Новий товариш» сидів на лавці за костьолом, і впізнати його можна було тільки з кашкета і куртки. Берг ступив кілька кроків назустріч, але краєм ока помітив тінь, геть небажану, — хтось ховався за колоною, хтось із револьвером у руці.

Шосте чи, може, сто дев’яте чуття підказало Бергові, що він ось-ось уклепається в пастку всіма чотирма лапами. Він озирнувся і збагнув, що це вже сталося: позаду наближалося двоє гайдамаків, а чоловік за колоною був тим, кого не бажає бачити жоден шпигун, — на Берга впритул дивилося дуло револьвера, який належав шефові контррозвідки.

А проте генералові перевалило за шістдесят, тим часом як Бергу не було й сорока. До того ж у капкані всі інстинкти дикого звіра загострюються — отож німець пішов ва-банк і чимдуж ударив генерала пістолетом у скроню, вивівши з гри.

Вихід із пастки був вільний, залишалося найпростіше — втекти. І Берг рвонув геть.

Але генерал був не сам: чорна тінь побігла за німцем, наступаючи йому на п’яти…

Берг свиснув на ходу, даючи знак Ході. Німець вискочив із дверей храму, а мовчун-сторож скинув солому з воза і спрямував кулемет туди, звідки, як йому здавалося, мав випірнути переслідувач його господаря. Набока кинувся за статую янгола біля дверей храму, а Ходя, поливаючи все дов­кола вогнем, намагався в нього поцілити. Кам’яний янгол справді був янголом-охоронцем: він пожертвував собою, але захистив Набоку.

Патрони скінчилися — і кулемет перетворився на просто важку залізяку, що ніяк не могла зарадити Ході. Мовчун-сторож кинув даремну зброю і зіскочив з воза. Хто­зна, чим би закінчилася гонитва, якби цієї миті з воріт храму не наспів генерал, що повернувся до тями. Сторож, наче бик, скочив на Савицького, але генерал недаремно розпочав свою кар’єру в чині підпоручика — йому вистачило двох секунд, щоб витягнути револьвер і двічі вистрілити в тушу Бергового помічника.

Мовчун-сторож як жив, так і помер — мовчки. І не було кому його оплакувати.

Та німець уже був поза межами досяжності, щоправда, бігти за ним не було потреби. І генерал, і Набока чудово знали, де облаштувався «подвійний агент». Тепер залишалася дрібничка — застати німця в його штабі й витягнути звідти, бажано живим і здатним свідчити.

Значних перешкод Набока не чекав, проте був до них готовий. Нечутно підійшовши до штабу, він навіть розстебнув ґудзики на бушлаті — можливо, не так зручно буде рухатися, зате легше вихопити револьвери, що чекають свого часу в потаємних кишенях.

Крок, іще крок… До виходу стрімко йшов чоловік, так стрімко, що Набоці довелося його зупинити… ударом стилета. Тепер шлях до приміщення штабу має бути вільним. Але ні — котрийсь із запопадливих помічників Берга вирішив зготувати німцеві вечерю. Його смерть прийшла до нього у вигляді розжареної на примусі сковорідки, яка щосили вдарила старанного помічника по обличчю, скасувавши вечерю для пана Берга.

Німець тим часом ховався у найдальшій кімнаті свого штабу, марно накручуючи ручку телефона, адже зв’язку не було.

— Йди сюди, — гукнув Берг іще одного помічника з тих, кого мав намір відправити до тунелів київського водопроводу з вибухівкою.

— Крути ручку і слухай! Обов’язково дочекайся з’єд­нання…

— Зрозуміло, — пробасив черговий помічник.

Ці слова й почув Набока, що скрадався коридором. «Ага, німчура… Ти мені й потрібен…»

Він з’явився за спиною Берга, але той, наче відчувши, схопив помічника і затулився ним від кулі Набоки. Поки тіло падало на підлогу, німець вихопив маузер і кілька разів вистрелив у Набоку. Той ухилився й, у