Читати книгу - "Брама"

— На килимку були паски, — скаржусь я.

— На кушетці теж. Їх можна витягнути з обох боків. Помацай… ось так. Хіба так не краще?

— Ні.

— Гадаю, — каже він лагідно, — ти маєш покластися на мене у питанні змін із терапевтичною метою, Бобе.

Я підводжуся.

— От що ще, Зіґфріде! Визначся вже нарешті, як ти в біса кликатимеш мене. Моє ім’я не Роб, не Роббі й не Боб. Мене звати Робінетт.

— Я знаю, Роббі…

— Знову!

Пауза. Потім Зіґфрід улесливо говорить:

— Я гадаю, що ти маєш дозволити мені вибирати, як до тебе звертатися, Роббі.

— Гммм.

Маю безкінечний набір таких уникливих псевдослів. Я мрію провести весь сеанс, уживаючи лише такі слова. Я хочу, щоб Зіґфрід розкрив душу. Я хочу дізнатися, чому він постійно називає мене по-різному. Мені цікаво, що він знаходить важливого в моїх словах. Я хочу довідатися, що вони справді про мене думають… якщо, звісно, бляшано-пластмасове погуркало здатне думати.

Звичайно, є одна річ, яку знаю я, а Зіґфрід не знає: Соня пообіцяла, що у мене практично буде нагода трішки розіграти його. Я нетерпляче чекаю на це.

— Хочеш мені щось розповісти, Робе?

— Ні.

Зіґфрід очікує. Я налаштований вороже і не хочу йти на контакт. Можливо, це почасти тому, що я з нетерпінням чекаю, коли можна буде розіграти Зіґфріда, а частково через те, що навколо погуркала відбулася перестановка. Я маю на увазі зміни в аудиторії. Зі мною таке вже чинили, коли в мене був психічний розлад у Вайомінгу. Там висіла голограма моєї матері. Господи, це було жахливо! То була її копія, але вона не пахла як моя мати і я не міг її відчути; знаєте, зображення взагалі не можна було відчути, то була просто гра пучків світла. Іноді до мене приходив у темряві хтось теплий і приємний, брав мене на руки й шепотів щось утішливе. Мені це не подобалось. Я був божевільним, але не настільки.

РЕЙС

Корабель 1-8, політ 013D6. Командир екіпажу Ф. Іто

Час у дорозі — 41 день 2 год. Місцезнаходження — не визначене. Записи вимірювальних приладів пошкоджено (відображається = «InsertBlock»>). Стенограма плівки: «Ймовірно, на планеті існує поверхнева сила тяжіння, що перевищує 2,5, але я постараюся здійснити посадку. Візуальний сканер і радар не можуть виконати сканування крізь хмари із пилу та випарів. Це виглядає не дуже добре, але це мій одинадцятий рейс. Налаштував автоматичне повернення через 10 днів. Якщо до того часу не повернуся в посадковому модулі, то, гадаю, капсула повернеться сама. Шкода, якщо я не дізнаюся, що означають плями і спалахи на тутешньому сонці».

Корабель повернувся порожній. Артефактів і зразків не виявлено. Посадковий модуль не зберігся, корабель пошкоджено.

Зіґфрід досі чекає. Та я знаю, що він не чекатиме довіку. Невдовзі робот почне ставити запитання, можливо, про мої сни.

— Тобі щось снилося після нашої останньої зустрічі?

Я позіхаю. Усе це звучить нудно.

— Не думаю. Я певен, що нічого важливого.

— Я хотів би почути про них. Навіть про якийсь фрагмент.

— Ти паразит, Зіґфріде, знаєш?

— Мені шкода, що ти сприймаєш мене як паразита, Робе.

— Нууу… Я не можу згадати навіть уривка.

— Будь ласка, спробуй.

— Хай тобі чорт. Ну-ну.

Я намагаюсь умоститися зручніше на кушетці. Єдиний сон, який згадую — досить банальний. Я впевнений, що в ньому немає нічого травматичного чи значущого, але якщо скажу це Зіґфрідові, він розсердиться. Тому я слухняно відповідаю:

— Я їхав у вагоні довгого потяга. Він мав кілька зчеплених вагонів, тому можна було переходити з одного в інший. Там я бачив багатьох своїх знайомих: жінка, схожа на матір, вона постійно кашляла. Інша жінка… ну, мала вона досить дивний вигляд. Спочатку я прийняв її за чоловіка. Вона була вбрана в комбінезон, як у працівників комунальних служб, тому важко було визначити її стать. Окрім того, її брови були густі, мов у чоловіка. Проте я достеменно знав: то жінка.

— Ти говорив із кимось із тих жінок, Робе?

— Не перебивай мене, Зіґфріде, я не можу зосередитися.

— Вибач, Робе.

Я далі розповідаю сон:

— Я пройшов повз них, не розмовляючи з ними. Я повернувся назад до сусіднього вагона, що був останнім у потягу. Він був зчеплений з іншими за допомогою… зараз згадаю, не знаю, як це описати. Скидалося на гнучку металеву штукенцію, знаєш, яка складається в гармошку й розтягується.

Я на мить замовкаю, здебільшого від нудьги. В мене