Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

— Що ж, — проговорив професор. — Добре.

Тоді Юлик дав відмашку рукою, і невеликий округлий подіум, на якому було закріплене крісло з Мариком, почав повільно підніматися.

«Почалося… — подумав Марик. Але він уже не хвилювався, як раніше. — Будь що буде. Якщо знову в центр — постараюся вибратися або… Взагалі залишуся. Сюди повертатися — до кінця днів своїх витати невідомо де…»

Площадка тим часом зупинилася.

— Ну що ж, Марку Сергійовичу, — промовив Головний, — доведеться вам знову вирушити у відрядження.

Юлик зловтішно посміхнувся.

— Марі, підійди сюди, дитинко, — продовжував професор. — Побажай нашому улюбленцеві щасливої дороги.

Марі піднялася й почала підніматися до Марика.

Професор тим часом продовжував:

— Ми не стоїмо на місці. Цього разу ти вирушиш швидше. — І крісло, у яке був втиснений Марик, плавно в’їхало у відкритий люк…

За кілька секунд крісло, не припиняючи свого підйому, почало ще й обертатися навколо своєї осі.

— От же гади… — процідив Марик. — Знущаються, як хочуть. Так можна й на справжнього астронавта перетворитися.

Але тут його винесло з тунелю прямо в кабіну аера. За мить щось клацнуло, люк у днищі аера закрився, і Марик відчув, що крісло відпустило його. Марик знову був заблокований у кабіні. Він оглянувся. Салон йому сподобався, видно було, що спецаер був новенький. До того ж, приємний жіночий голос, який лився з невидимих динаміків, повідомив, де він перебуває й що його очікує найближчим часом.

Потім, як і минулого разу, аер, потроху набираючи швидкість, рушив по дну того ж кратера.

Цього разу Марик уже не бився в істериці, він попросив бортовий комп’ютер, щоб його розбудили за п’ять хвилин до центру. Він випив живильного розчину, який був приготований для нього заздалегідь, схрестив руки на грудях, відкинувся на м’яку спинку крісла й спокійно заснув…

У призначений час приємний голос «господарки» розбудив його, і Марик глянувши на годинник, присвиснув: так, ці зайдиголови не втрачали часу — політ зайняв менше часу, ніж попередній.

Марик спробував розслабитися, бо вже знав, що напруження ні до чого не приведе, і, напевно, всоте згадав і відновив у своїй пам’яті образ креонієвого сяйва. Комп’ютер відрахував останні секунди; на останній, десятій, аер, як і минулого разу, неймовірна сила розірвала в клоччя, а Марик залишився цілий і неушкоджений. Але над кратером його вже не було…

Після вибуху-розриву він знову опинився в чорному Щось, недалеко від знайомих дверей. Досвід у нього вже деякий був, і він без великих зусиль дістався до дверей. Потім пробрався всередину. Так, тут було все по старому: той же непотрібний коридорчик і ще одні двері.

«Що ж, Марку, — підбадьорив себе Марик у думках. — Давай, уперед!»

Він відчинив двері й увійшов до кімнати.

За столом сиділа майже вся та ж компанія. Майже, бо їх було четверо — найменшого вже не було.

«Так-так-так, — оглянув Марик темне товариство. — Ну що ж…»

І гаркнув:

— Привіт, хробаки! Не чекали?

Страшки переглянулися, а старший, відкинувшись назад і почухавши потилицю, запитав:

— Знову ти, хазяїне?

— Так ось, милі мої, — сказав Марик. — Узявся я за вашу компашку всерйоз. Бачите, — і Марик показав на край стола. — 3 одним уже впорався!

Страшки невдоволено зіщулилися.

— Давайте-но, швиденько пірамідку мені організуйте. Он біля того віконця.

І Марик рукою вказав у верхній правий кут.

Страшки було зам’ялися, але Марик цикнув на них, і вони швиденько скочили через стіл.

— От і добре, чорти смугасті! — Марик по їхніх спинах, плюючись і лаючись, підбирався до заповітного віконця. Відчинив ставні, окинув поглядом кімнатку.

«Сто років тут би не бувати», — побажав він собі на прощання.

— Ну, плем’я недороблене, прощавайте, — крикнув він братухам і поліз у віконце.

— Е-ех! — тільки й вийшло з горла, коли невідомість, як і минулого разу, м’яко проковтнула його.

Марик знову потрапив у суцільну темряву. Спочатку він озирався, але потім залишив цю витівку — однаково нічого не було видно. Незабаром його потягло кудись, але Марик, утомившись хвилюватися і переживати, махнув на це рукою, закрив очі й віддав себе в руки невідомій силі.

Марик не пам’ятав, скільки він летів, але через якийсь час шльопнувся в щось пружне, що нагадувало сітку батута. Його не підкинуло, просто таким способом погасили його швидкість. Почекавши трохи й нічого не відчувши, він відкрив очі.