Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

У контексті способів пошуку справедливості на цьому етапі правового розвитку показовою є еволюція інституту присяги, що призначалася сторонам судовим декретом. Згідно з правовими приписами основним способом доведення у суді мали бути документи і покази свідків, «наипевнейшые и наиґрунтовнейшые доводы», і лише коли їх бракувало, передбачалося застосування присяги (II Литовський статут, розд. 4, арт. 52). На практиці виявлялося, що «не виграти… жодної справи без присяги» — вона застосовувалася навіть тоді, коли ситуація була очевидною. Водночас шляхта, яка в судовому процесі за найменшої нагоди заявляла про свою готовність присягнути на доведення власної «правди», на ділі виконувати заяви не поспішала, оскільки цей акт вважався небажаним для доброго християнина[206]. Небажання присягати подекуди було сильнішим за можливі втрати при відмові від присяги. Подібною була ситуація і в громадському судочинстві. Не заглиблюючись в особливості функціонування цього правового інституту загалом, відмітимо, що така двозначність у ставленні до присяги як одного з архаїчних правових способів шукати правду може свідчити про «перехідний» характер правової свідомості, коли влада Божого суду ще цілком складала конкуренцію судовій владі соціуму. Так чи інакше сторони воліли закінчити справу миром, аби уникнути присяги.

Ще одним моментом, який хоча прямо й не стосується судової влади, але дає змогу зрозуміти правовий фон середньовічного українського суспільства, типову поведінку суб’єкта-адресата судової влади, є досліджений Ю. Зазуляком феномен погроз і ворожнечі в шляхетському соціумі[207], в якому погрози розумілися як символічне насильство, виступали як своєрідна форма публічної похвальби. Саме публічність погроз призводила до визнання їх певною мірою юридичним фактом, що має значення для судового процесу[208]. Показовим для цієї тенденції може бути те, що з кінця XV ст. дійшли перші згадки про «листи-відповіді», які містили писемні погрози проти супротивника і які, таким чином, формально санкціонували стан ворожнечі. У наступному, XVI ст. такі «листи-відповіді» стали обов’язковими для того, щоб оголошена ворожнеча вважалася законною. Навіть тяжкі злочини — наїзди на маєток супротивника, які в тому числі були традиційними актами ворожості, попри свій неправовий характер, в окремих випадках здійснювалися при асистуванні возного. Возний бував при кожній важливій події життєдіяльності шляхтича, легалізуючи її, зокрема у тих випадках, які в далекій або близькій перспективі могли спровокувати конфліктну ситуацію. У возному була заінтересована й сторона, яка вдавалася до протиправних дій, оскільки він міг надати у суді вигідні для неї свідчення[209].

Власне, правова регламентація та «вмонтованість» у судівництво як крайніх емоційно-психологічних станів, так і прямих переступів, може слугувати ілюстрацією формування «найважливішої цивілізаційної амбіції початку Нового часу — амбіції рішення буквально всіх і будь-яких конфліктів […] через вироблені людьми процедури»[210].

Головна ж роль у додержанні таких процедур у пореформений період відводилася возним, які не мали жорсткої прив’язки до конкретної судової інституції і діяли в межах усіх видів воєводських/повітових судів: гродського, земського, підкоморського, каптурового, трибунальського, а також тих, що лише окремими аспектами своєї діяльності пов’язувалися з офіційним судочинством, — копного і полюбовного.

Тотальність участі возного у судівництві (за словами автора XVI ст. Лукаша Гурніцкого, «mało nie wszystko prawo wasze na woźnym […] zawisło»[211]) часто робила його об’єктом впливу, а інколи і погроз, що не дало можливості усталитися цьому інституту.

Викладене, серед іншого, опосередковано зумовлювало зміст правовідносин, що складалися між суб’єктами судово-владних відносин на українських землях ВКЛ, КП і Речі Посполитої. Давня правова традиція у поєднанні з суспільно-правовими трансформаціями вимагала особливого владного і водночас арбітражного характеру судочинства, яке мало поєднувати елементи імперативності й диспозитивності з тим, щоб «старина» і «новина», політичні, владні й економічні амбіції, насамперед шляхти, не знищили державний організм.

Очевидно, що скласти цілісне уявлення про судову владу можна, аналізуючи її прояви в усіх судах, які становили досить розгалужену судову систему. Кожен з них мав свої особливості. Так, щодо церковних судів, дослідники відзначають їх еволюцію в бік обмеження кола справ, підсудних духовному суду, дедалі частіше звертання до джерел світського права, звуження компетенції церкви, уподібнення доменіального суду церкви до світського доменіального суду[212]. Українські міста з магдебурзьким правом не відігравали вирішальної ролі в державно-суспільних процесах, а судівництво в них позначалося впливами як українського звичаєвого права, Литовського статуту, так і традиціями громадського правування[213].

На особливу увагу в контексті цього дослідження заслуговують,