Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Базувалася на традиційному середньовічному уявленні про монарха як головного і бажаного її носія. Протягом середніх віків, пише О. Бальцер, «король є представником і охоронцем права, джерелом найвищої справедливості»[214]. Відоме з давньоруських часів явище «обезкняження» суду не спричинило втрату авторитету монаршого суду. І в XVI ст. король (він же великий князь Литовський) був єдиним найвищим суддею — «у підкоренні сторони під вирок судді вбачали скоріш підкорення особи під владу іншої особи». І очевидно, що, зокрема, шляхта ладна була зробити все, щоб підпадати під владу того, «чиєї вищості не можна заперечити — короля»[215]. Водночас можна стверджувати, що «ступінь бажаності» суду короля у передреформений період був значно вищим, ніж після проведення реформи. Адже тоді, на фоні значної дискредитації інших судів, які правували «власне для себе», склалося стійке суспільне переконання, що досягти правди можна лише у королівському або великокнязівському суді. Можна припустити, що достатньо реальна можливість такого суду, його високий авторитет зіграли свою роль у зміцненні королівської влади загалом. Окрім того, це певною мірою зробило короля союзником шляхти в її боротьбі з магнатами за зрівняння в правах. Разом з тим, слід відзначити додатковість, вторинність судових функцій монарха порівняно з іншими державними, передусім зовнішньополітичними та військовими, справами.

Правовий статус господаря як верховного судді ВКЛ в дореформений період (аналогічні процеси в Польщі відбулися загалом ще до приєднання українських земель) по-різному оцінювався дослідниками. Так, М. Ф. Владимирський-Буданов указував на суттєві обмеження цього всеосяжного, на перший погляд, права. Формально до господарського суду міг звернутися будь-хто з шляхетського стану, але фактично підсудність великому князю була значною пільгою, що або дарувалася з пожалуванням нерухомого майна («несудна грамота»), або належала визначеному колу осіб.

Можна говорити й про різні форми великокнязівської судової влади: суд великого князя з пани-радою, суд великого князя без пани-ради, суд окремих частин пани-ради замість великого князя (суд асесорський), суд замість великого князя і пани-ради підлеглих їм органів (суд маршальський), суд пани-ради замість господаря; суд комісарський, зібраний для розгляду однієї конкретної справи (переважно земського позову).

Така варіативність, уявляється, могла залежати від особи великого князя. Адже великокнязівський авторитет, а точніше ступінь його зверхності та впливовості в магнатському середовищі, вихідці з якого складали пани-раду, міг зумовлювати «одноосібність» його рішень, навіть за формальної присутності радників. Водночас обсяг судової влади пани-ради так само залежав як від особи конкретного господаря, так і її персонального складу. Очевидно, що обсяг судово-владних повноважень пани-ради був значно більший, ніж у призначених господарем великокняжих урядників, які виконували судові повноваження «з розказання». Отже, можливо говорити, що верховна судова влада у ВКЛ належала господарю та пани-раді.

Що ж стосується післяреформеного періоду, то функціонування виборного апеляційного суду — трибуналу, де склад суддів щороку оновлювався, не заважав, за висловом А.-С. Камінського, «вимагати від короля, аби він виступав вищим охоронцем миру і безпеки»[216].

Становлення і розвиток судової влади шляхти є важливою складовою формування шляхетського стану загалом. Право судитися «своїм судом», згодом «одним судом з панами і магнатами», виборювалося в гострій боротьбі. Таке право, закріплене Віденськими привілеями 1565 і 1566 рр. та юридично оформлене Литовським статутом 1566 р., означало зрештою створення шляхетської республіки і в кінцевому підсумку встановлення всевладдя шляхти в державі. Серед інших, його характерними ознаками були конфліктність та агресія, а насильство, за висловом М. Блока, перетворилося на класовий привілей.

Ускладнював ситуацію відносно повільний поступ у визнанні бажаною моделлю поведінки «чоловіка спокійного, статечного», а «покою» (миру), «покою суседского, порадку посполитого» єдино можливим для суспільства. Варто згадати й те, що проти запеклих бандитів у повітах влаштовували кінні виправи, а від сильних світу цього доводилося захищатися розгалуженою системою сусідських зв’язків, зміцнених клієнтарною мережею, яку формували довкола себе не лише великі достойники та потужні латифундисти, а й шляхтичі-власники кількох сіл і місцеві земські урядники[217]. Все це створювало, за висновком Н. П. Старченко, «український феномен», що нормував взаємини шляхти, збільшуючи діапазон коливань між нормою і відступом від неї, — своєрідний аналог західноєвропейського карнавалу. Той чи інший конфлікт розвивався за певними відомими загалу, переважно шляхетському, правилами та з дотриманням ритуалу, створюючи «спектакль конфлікту»[218], який був у основі практично будь-якої судової справи. Показово, що в загальній масі злочинів левова частка припадала на наїзди. Так, за даними, наведеними при дослідженні архіву князів Масальських на Волині у XVI столітті В. Поліщуком, серед переліку справ більша половина стосується різного роду обопільних наїздів[219]. Аналізуючи зміст справ, зафіксованих в актових книгах гродських судів Волинського, Брацлавського, Київського воєводств на кінець XVI ст., О. О. Патяка стверджує, що переважною більшістю це були справи про «ґвалтовні наїзди» шляхти чи шляхетських урядників[220] на маєтки одне одного.

Очевидно, що за таких умов ефективність суду як логічного завершення (припинення,