Читати книгу - "Коли повертається веселка"

– Вчора? – перепитала продавщиця, затуляючись рукою від сонця. – А який він на вигляд, той ваш мужчина?

– У плямистому костюмі, такі військові носять, в армійському взутті, фетровий крислатий капелюх, із мисливською рушницею, з карбованим візерунком на прикладі.

– Піжон, значить, – усміхнулась продавчиня. – Такого чепуруна я коли б побачила, то вже ніколи не забула. Ні, не бачила. Це ж треба, в капелюсі!

До ґанку підійшла жінка, і продавчиня повернулась у магазин.

Таня задумливо дивилась їм услід.

– Ну, їдемо чи будемо стояти? – незадоволено запитала Лариса.

– Мене всі обманюють, або я збожеволіла… – пробурмотіла Таня.

Проїхавши ще одну калюжу, Лариса простягнула телефон:

– За п’ятнадцять дванадцята. Давай, дзвони. Але багато не балакай, у мене мало грошей на рахунку.

Таня набрала номер Олени.

– Доброго дня, це – Таня.

У відповідь вона почула шепіт:

– Запишіть номер.

– Ларо, запиши номер. Лєно, почекайте.

Лариса зупинила машину і витягнула з бардачка шматок олівця і потерту карту доріг.

– Кажи.

Таня продиктувала номер, і Лара записала його на берегах карти.

– Це номер жінки, яка продала нам будинок, – тихо продовжила Олена, – її звуть Ольга Максимівна Демиденко. Сусіди казали, що в неї є син Роман.

– Лєно, дуже дякую.

– Хай щастить.

– Чий це номер? – запитала Лариса.

– Ольги Демиденко, це мама Романа. Я мушу їй зателефонувати!

– Але ж це не мобільний номер, а стаціонарний. – Лара невдоволено поморщилась. – Усі мої гроші згорять.

– Я заплачу!

На щастя Лариси і нещастя Тані, на дзвінок ніхто не відповів.

– Ларо, допоможи мені дістатись до свого авто. У мене кожна година на рахунку…

– Як я допоможу? В об’їзд не вийде, дорога не для моєї тарантайки, та в мене і бензину забракне…

– Перевези мене на човні.

– Я ж казала тобі, що мій човен іще не готовий, його треба обробити смолою.

– На березі є човен ченців.

– Ну, знаєш, я не беру чужого, не спитавши.

– Перевези, Ларо, я тебе благаю! Я не тільки заплачу тобі, а й бензин наллю, там літрів п’ятдесят. Собі залишу тільки, щоб до заправки доїхати. А ти візьми із собою каністру.

Лариса невдоволено нахнюпилась, подумала і зітхнула:

– Нехай, помагати, так помагати.

Коли вони під’їхали до будинку Лариси, її тато підвівся з лавки біля воріт.

– Ви шо так довго? – обурився він. – Обід уже давно охолов.

– Ти ж знаєш нашу дорогу! – відповіла Лара.

– Я її ще з дитинства знаю, гарніше не стала. Щас ворота відчиню.

– Я не буду заїжджати, я відвезу Таню.

– Кудою це ти її повезеш?

– Кудою-кудою! До річки. Їй додому треба.

– Мат-т-ти рідна! – Дід сплеснув руками. – Та в неї вночі температура була за шорок, кудою вона поїде?

– Тато, не чіпайте її, я потім усе поясню, – сказала Лара, прямуючи до сараю.

– Ну, раш так. – Він махнув рукою. – Поїмо і поїдемо. І я з вами прогуляюсь.

Після обіду Таня поклала на стіл гроші:

– Це вам, дякую за все.

Лариса взяла папірці, перерахувала, і задоволена пішла в іншу кімнату.

– Ларо, дай мені, будь ласка, папір, мені треба номер телефону переписати, – крикнула їй вслід Таня.

Втрьох вони штовхнули човен у річку. Лариса ступила перша.

– Сідай, – сказала вона і поклала руки на весла.

Дід витер піт із чола:

– Шашливо тобі, доцю, не поминай лихом.

Таня обійняла його, зняла туфлі й ступила в човен.

– Нехай вибачать мені брати-ченці, що взяла без дозволу, – сказала Лариса і почала гребти, керуючи човен до протилежного берега.

Авто було цілим, неушкодженим і вимитим дощем. Лара спритно запхала гумовий шланг у бак. Коли дві дванадцятилітрові каністри наповнились, вона витягнула шланг, струсила й обережно повісила на каністру.

– Вибач, коли що не так, ми народ простий, – сказала вона, витираючи руки об кофтину.

– Ти теж мені вибач, стільки клопотів зі мною.

Вони обійнялись, і Лара поплескала Таню по плечах:

– Ну, час рушати.

Таня витягнула з багажника сумку.

– Який гарний колір, я такої бірюзи ще не бачила! – вигукнула Лара. – Певно, дорога?

Таня не відповіла.

– Я питаю, сумка дорога?

Таня кивнула.