Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

обличчям, втуленим у все холодніші руки: о дурню над дурнями… нещасний мужу з дитячим розумом!.. мав доказ… мав листа від Аеція із, щоправда, неясним, а все ж легко вгадуваним схваленням того, що Фелікс чинив проти Боніфація… І знищив того листа, о нещасний!.. знищив, бо так, як і Аецій, присягнув святими себастьяновими стрілами, мощами святих Юстуса і Пастора, спасінням батькової душі, найсвятішим Хресним Деревом! На якусь мить вчепився за раптову надію позвати Аеція до єпископського суду за кривоприсяжництво, блюзнірство і святотатство! Але ж тоді треба буде зізнатися у замірі та виконанні всього спритного і хитромудрого плану проти Боніфація, а цього Августа ніколи б йому не подарувала! Отож упадав що далі, то в більше отупіння і не озвався й словом під час довгої промови Астурія, в якій молодий іспанець, сиплячи сотнями аргументів і прикладів, доводив, наскільки він, Фелікс, нездатен управляти імперією — навпаки, скільки непоправної шкоди завдав він цій імперії! Лише тоді, коли Астурій вимовив слова: «Переможні війська довше цього не стерплять», у найбільшій тривозі схопився з мармурової лави і гукнув:

— Чого ж ви від мене хочете?… Жадаєте, щоб я поступився… щоб зрікся влади, патрикіату? Кажіть… кажіть…

Вода в басейні дзюркотіла зовсім так само, як і раніше, але Феліксу здавалося, що дзюркотіння посилилось у тисячу раз… що це плюскіт фонтану, а глухе грізне гудіння сотень і сотень невдоволених солдат… страхітливих гунів… готів… свебів… вандалів… У цій передвечірній годині, коли з усіх закутків раптом виповзли німі безшелесні сірі тіні, щиро запрагнув скинути з себе непосильний тягар… так, взяти в руки тяжкий молот і розбити вщент мармурового Атласа!

Нетерпляче чекав, що відповість Астурій. А той сказав:

— І що ж нам із того, що ти запрагнеш зректися влади? Августа не погодиться… не погодиться, бо знає, що після тебе мусить іменувати патрикієм Аеція… а ти не насмілишся опиратися її волі…

Урвав, наче чекаючи, аби тіні, які все зухваліше, мов змії, що повзали по стінах, підлозі, оцямруванні басейну, почали підійматися по ногах патрикія аж до самого лякливого серця. Врешті зважився подати голос, але так, щоб Фелікс жодного слова не пропустив.

— Ні, Феліксе… Заради блага імперії… заради слави Аеція ми, його вірні солдати, вирішили тебе вбити… Я сам мав це вчинити власними руками… ось цими руками…

І простяг до нього руки.

Здушений зойк вирвався з грудей Фелікса:

— Вбивці!

— Ти слушно сказав, найславутніший мужу: «Вбивці!» І так само казали б пізніше у всій імперії, хоч ми вчинили б це лише для її блага і слави… ось вже сьогодні кинуто мені в обличчя це слово. Дійсно, слово неприємне. І тому ми вирішили зробити інакше: ти помреш не від нашої руки, але помреш… так, як ми хочемо… помреш із вироку Августи як змовник і зрадник. Натомість про Аеція Її Вічність знатиме, що він відкинув твої ниці підмовляння, а, що більше, вирішив відкрити їх і застерегти від їх наслідків нашу володарку, хоча це й наражає його на жорстоку та несправедливу підозру… Тоді припиняться колишні незгоди між Августою та непереможним і патрикіат з доброї волі маєстату…

Дальші слова заглушив гучний, довго не вгаваючий сміх. Чоловік лякливого серця, який мить тому почув винесений йому смертний вирок, радісно, щасливо, тріумфально сміявся. Цей сміх не лише змусив іспанця до мовчання, не тільки спантеличив його і занепокоїв, але довго не дозволяв заговорити самому Феліксу.

— О дурні, — кричав він, із зусиллями намагаючись заглушити голосом власний сміх, — припиняться незгоди між Августою й Аецієм?… Патрикіат з добровільної ласки маєстату? — Новий вибух шаленого сміху і лише через довгу хвилину знову: — Дурні, дурні!.. Чи знаєш, Астурію, чого я сказав, що ти мій в’язень?… Бо Августа вчора довідалася, що ти в Равенні… і полює на тебе!.. полює… як у Африці полюють на пантеру, перш ніж почнуться лови на лева…

Астурій миттю зрозумів. Спокійно вислухав, що, заходячись од сміху, розповів йому Фелікс про вимогу Августи вбити Аеція.

— Бачите тепер, вірні солдати, що не від мене Аецієві, якого я поважаю й шаную, загрожує найбільша небезпека… Хай лише Аецій захиститься від ніколи неситої помстою Августи, а Фелікс з радістю сховається в тінь до своїх луканських маєтків — я сам голосуватиму в сенаті за патрикіат для Аеція, але мусите ручитися за моє життя, свободу і спокій та, як я зараз Аеція, так і ви захистите мене від помсти Августи…

Було темно і Фелікс не міг бачити обличчя Астурія в мить, коли молодик жваво гукнув:

— О ні, найславутніший Феліксе… ти не мусиш ховатися в тінь… лише переклади надмірний для тебе тягар влади на могутні плечі Аеція і побачиш: другий консулат, може, вже наступного року — певен!.. Але мусиш приректи, що справді і вже найближчими днями на засіданні імператорської ради виразиш бажання відмовитись од влади і вкажеш Аеція як свого наступника… І обґрунтуєш, чого…

— Ти надто багато вимагаєш, Астурію… Вчиню, що хочеш, але й ти мусиш приректи, врочисто приректи, що листи, про які ти казав, не дійдуть до рук Августи…

— Даю тобі слово солдата, найславутніший мужу.

— Казав ти, що о дванадцятій вручать Августі ці листи… Зараз одинадцята. Присягни, що відразу звідси побіжиш у бік палацу та затримаєш того, кого ти послав із тими листами…

— Присягаю.

— Присягни своєю головою… честю своєї матері… маєш доньку?

— Маю дівчатко…

— То присягни її незайманістю і цнотою, які нехай втратить, перш ніж мужа пошлюбить, якщо ти мене ошукаєш. Присягни її та своєї власної душі спасінням… Христовою кров’ю… ранами Його…