Читати книгу - "Темна матерія"

Даніела нашвидкуруч варить мені курячий бульйон з локшиною. Я їм, сидячи в ліжку, а вона вмостилася в куточку крісла з таким знайомим мені відстороненим виразом в очах.

Вона заглиблена в думки, щось обмірковує, і не помічає, що я спостерігаю за нею. Я не збираюся витріщатися на неї, але не можу відірвати від неї погляду. Вона настільки один в один Даніела, хіба що...

У неї коротше волосся.

Вона в кращій формі.

У неї на обличчі косметика, а завдяки одягу — джинсам і обтислій футболці — вона виглядає значно молодшою за свої тридцять дев’ять років.

— А я щаслива? — питає вона.

— Про що ти?

— У тому нашому житті, де, як ти казав, ми живемо разом... я щаслива?

— Мені здавалось, ти не хочеш про це говорити.

— Я не могла заснути цієї ночі, тільки про це й думала.

— Я думаю, що ти щаслива.

— Навіть без мого малювання?

— Звичайно, тобі його не вистачає. Ти бачиш, як твої старі друзі досягають успіху, і я знаю, що ти радієш за них. Але я також знаю, як воно муляє. Так само, як і мені. Це те, що нас об’єднує.

— Ти хочеш сказати, що ми обоє лузери?

— Ми не лузери.

— А ми щасливі? Я маю на увазі, ми разом?

Я відставляю миску з бульйоном.

— Авжеж. Ну, були якісь непорозуміння, у кого їх не буває в подружньому житті, але в нас є син, дім, сім’я. Ти — мій найкращий друг.

Вона дивиться прямо на мене й питає з хитрою усмішкою:

— А як наше сексуальне життя?

Я тільки сміюся.

Вона каже:

— О Боже, невже я змусила тебе почервоніти?

— Таки змусила.

— Але ти не відповів на моє питання.

— Таки не відповів.

— Чому? Воно що, погане?

Тепер вона фліртує.

— Ні, воно чудове. Ти просто мене заскочила зненацька.

Вона підводиться і йде прямо до ліжка.

Вона сідає на край матраца й пильно дивиться на мене своїми величезними, глибокими очима.

— Про що ти думаєш? — питаю я.

Вона хитає головою.

— Про те, що якщо ти не божевільний і не дуриш мене, тоді наша розмова найдивовижніша в історії людства.

Я сиджу в ліжку, спостерігаючи, як над Чикаго блякне денне світло.

Від шторму, який минулої ночі приніс із собою дощ, не лишилося й сліду, небо чисте, дерева розпрямилися, і з наближенням вечора зі світлом творяться якісь дива — воно стає поляризованим і золотим. І коли таке бачиш, то на думку спадає слово «втрата».

Таке нетривке золото Роберта Фроста.

Чути, як на кухні дзвенять каструлі, відчиняються і зачиняються шафи, і запах тушкованого м’яса пливе коридором до гостьової кімнати разом із запахом, який видається мені підозріло знайомим.

Я вибираюся з ліжка, вперше за весь день міцно тримаючись на ногах, і прямую на кухню.

Грає музика Баха, відкорковане червоне вино, і Даніела, у фартуху та окулярах для плавання, стоїть біля кухонного «острова» й кришить цибулю на стільниці з «мильного каменя».

— Запах божественний, — кажу я.

— Можеш помішати?

Я йду до плити, знімаю покришку з глибокої каструлі.

Пара піднімається до мого обличчя і переносить мене додому.

— Як ти почуваєшся?

— Наче інша людина.

— То... краще?

— Набагато.

Це — традиційна іспанська страва: рагу з етнічних сортів бобових і м’яса. Чорізо, панчетта, кров’янка. Даніела готує його раз чи двічі на рік, зазвичай на мій день народження, або коли за вікном падає сніг і нам просто хочеться випити вина і готувати разом цілий день.

Я мішаю рагу, накриваю покришкою.

Даніела каже:

— Це рагу з квасолі за...

Я навіть не встигаю подумати, як з мого язика само собою злітає:

—...рецептом твоєї матері. Точніше — матері — її матері.

Даніела перестає кришити.

Вона повертається до мене.

— Давай мені роботу, — кажу я.

— Що ще ти про мене знаєш?

— Послухай, з моєї точки зору, ми разом уже п’ятнадцять років. Тож я знаю