Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Люди поволі займали місця у залі, де мала відбутися лекція. Вона увійшла разом з іншими і сіла найдалі, як тільки могла, від столу, накритого темно-червоним оксамитом. У приміщенні майже не було натурального світла, тому стіл злегка освітили. Це добре. Він не побачить її звідти. Його осліплять рефлектори.

Панувала атмосфера, як у театрі. Ті, хто прийшли, розмовляли півголосом, розглядалися по залі. Місцевий фотограф мовчки встановлював штатив. Урешті від дверей пішов гомін. У них особисто з’явився Т. Виглядав він бездоганно. І був бездоганним. Відрізнявся від інших, вона, властиво, не знала, чим. Від нього віяло якоюсь чистотою — гладенько виголене бліде обличчя, біла сорочка, різкий контур твердого комірця, срібні окуляри. Холодносірий костюм. Вона звідти не бачила черевиків, але раптом пригадала собі, як виглядали оті, десять років тому — коричневі, з вузькими носами, трошки скривлені всередину. І пам’ятала наготу його стіп, яка оголювала більше, ніж найглибші визнання. Уявила собі, що він іде через залу босий.

Він постарів і змінився. Не дивився на публіку. Вмощувався на стільці. Йому підсунули карафку з водою і склянку. Він пересунув її. Вийняв із внутрішньої кишені піджака якісь папери, обережно розклав їх на столі, прочистив горло і лише тоді провів очима по залі. Примружував очі. Вона затремтіла, бо цей погляд, зараз якось ослаблений тим примружуванням, на якусь мить відчула на собі. Не впізнав її. Не міг упізнати, була задалеко. Вона би впізнала його серед інших, завжди. З будь-якої відстані.

— Шановне панство, — почав він. — Мене запросили сюди, щоби я висловився…

Нічого не сказав про це місто, не усміхнувся схвильованим глядачам, не затримав на них погляду, не подякував за квіти, за чекання на вокзалі, за цю збудженість. Не представився, не сказав, ким він є і що його сюди привело, чи подобається йому тут, чи ні, як він особисто ставиться до травневого сонця, до капелюхів жінок і брелоків їхніх чоловіків. Не запнувся, не зітхнув, не зробив жодної міни. Говорив чітко, хоча й монотонно; єдиний жест, на який він здобувся, це поправляння метелика, наче хотів упевнитись, що той на місці. Мабуть, прагнув здаватися їм людиною всезагальною, універсальним європейським письменником, стоїчно мудрим, стоїчно нейтральним. Ховання в невизначеності мусив вважати чеснотою. Аристократична елегантність, нічого над цим, нічого під цим. Вона пізнавала це, аякже. Це збуджувало, але тільки тоді, коли була певність, що за хвилину маска впаде. Збудження викликав контраст. Саме це у ньому кохала. Він таки став майстром.

Говорив він спокійно і по суті, з паузами, під час яких зводив ті блакитні очі до стелі. Паузи були комами, пробілами, тире. Як же він виріс. Говорив він про музику, не про літературу. Дехто у залі міг відчути розчарування, бо чи ж не повинен письменник говорити про літературу?

— …щось подібне діється з переходом музики від монодії до багатоголосся, до гармонії, що так охоче звикли вважати прогресом, хоча насправді це варварський здобуток… — Усе, що вона зуміла вхопити.

Його обличчя, похилене над нею, здеформоване силою тяжіння. Усмішка хлопця — напівневинна, напівжорстока. Гримаса страждання, не задоволення. Крапельки поту. Відірваний ґудзик.

Коли закінчив, усі встали й аплодували, наче він був оперною дивою. Потім кілька осіб підійшли до столу. Він вийняв із кишені ручку, перо якої зблиснуло відбитим від рефлектора світлом. Нахилився над книжками.

Вона вийшла. Ішла швидкою ходою в напрямку готелю. Відчула себе вдвічі, втричі, в багато разів самотнішою, на межі розпачу. Ніщо не може змінитися, ніщо. Чому не дякувати Богові за те, що нам дав? Чому так важко оцінити це? Чому завжди хочеться чогось, чого не маєш. Звідки ця вада в людській свідомості?

У рецепції не було нікого. Пахло свіжоспеченим тістом. Вона якийсь час чекала біля стійки портьє, але той не надходив, може, також був у театрі, тож простягнула руку по свій ключ, а одразу потім схопила той другий, що висів під римською цифрою І. Яка неуважність! Як же могли залишити тут ключ. Вона кинулася до сходів, мов злодій.

Обережно відчинила двері апартаментів. Світла не запалювала — кімнату заливало тепле світло вечірнього сонця. Тут був великий балкон, розсунуті штори з дуже збірчастої тканини і велике двоспальне ліжко. Він не встиг навіть розпакуватися. Його валізка лежала на ліжку, відкрита. Поряд три екземпляри останньої книжки, новенькі, мабуть, ще не розрізані. На кріслі вогкий пухнастий рушник, либонь, готель спеціально закупив до його приїзду. Вона обережно торкнулася його. Поряд — лазничка, велика, з могутньою ванною під вікном, з величезною кількістю бронзових прусських кранів, з умивальницею на одній нозі. На умивальниці — та сама дерев’яна мильничка з милом для гоління. Це неможливо, подумала вона. Взяла його в руки й понюхала. Знайомий запах, хоча вона сподівалася, що справить на неї більше враження. Ох, скільки разів шукала його по різних аптекарських крамницях зі щораз більшим сумнівом, що воно взагалі існує. Вологий помазок — повинен був голитися перед виходом. Волосяна зубна щіточка — суха. На кахляній підлозі лежали кинуті темні шкарпетки. Вона сіла на край ванни і подумала тоді дивну річ: що хотіла би бути ним самим, щоби могти кохати його по-справжньому. Бути в ньому. Пестити його тіло його власними руками, отже, доглядати за ним значно краще, ніж він міг би сам. Якби нас там могло бути двоє, думала вона. Він би писав, якщо йому так на цьому залежить, а я би дбала про нього. Не було би гріха, роздертости, необхідности. Це була би лиш невинна любов до себе, чулість у каплицях лазничок. Адже дотик власної шкіри — це не пестощі, не йшлося би про любов, а про відкривання гатунків мила, найкращих для його шкіри. «Я знала