Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Усі в аудиторії уважно слухали жінку. Дехто їй вірив, дехто не вірив. Бенедикт вірив. Вона говорила те, що він хотів почути. Він зрозумів, що своєю першою промовою ця вчителька зуміла втертись у його довіру.

— Отже, є запитання? — закінчила вона.

У залі була тиша, тож жінка підійшла до дошки і написала там одне речення.

«Насиченість речень».

А далі відбувався найцікавіший для Бенедикта урок, бо всі говорили про творчість. Рута Кулакова кожне сказане правило доповнювала якимсь випадком зі свого життя. Це навіювало довіру. Вона розказувала про випадки, коли речення, чи в випадку поезії — рядки, потрібно насичувати різними деталями, а коли вистачить лише двох слів, щоб вразити читача.

Вона зачитувала свої вірші, питала, що б вони змінили, питала, чому б вони це зробили. Говорила, що зараз банальне, а що оригінальне. Також казала, що на це більшою мірою зважати не потрібно, бо інколи найбанальніша річ стає найпрекраснішою.

— Головне в нашій справі — це відчуття! Емоції, вкладені в слова! Інколи ви можете писати про слонів, але написати це так емоційно, що воно торкнеться людського серця ще більше, ніж історія про «Титанік»[14] чи Хатіко[15].

Усі були відкритими. Навіть Бенедикт. Він і не здогадувався, що може таким бути. Що може бути веселим серед інших людей. Що може додати кілька смішних слів до жарту вчительки чи може не погодитися з думкою іншого учня. Тепер він щоразу переконувався у тому, що тим, ким він вважав себе ціле життя, він насправді не був. Він був веселим, розумним і сміливим.

Інколи вчителька жартувала, і сміхом заходився весь клас. Інколи суворішала, і весь клас напружувався разом з нею. Було помітно, що Рута віддається справі всім серцем. Було зрозуміло, що важливе з того, що вона розказує, а що не важливе, хоч і вважається важливим.

Дві години були насичені творчістю, цікавими думками і неординарними ідеями. Хлопець, коли вчителька розповідала про те, що творити можна в будь-якому місці, якось відволікся, бо й сам це знав. Він поглянув у вікно, за яким хиталось зелене листя дерев, і зрозумів, що запам’ятає цей момент на все життя. Ще місяць тому він і не мріяв, що сидітиме серед таких цікавих людей і ділитиметься своїми думками.

— На наступний урок ви підготуєте мені якусь роботу: чи то прозу, чи вірш. І я хочу, щоб ви виходили на середину аудиторії і читали свої доробки, — закінчувала урок Рута. — А всі інші слухатимуть і потім висловлюватимуть свою думку. Ви маєте навчитись читати свої вірші так, як пише їх ваша рука. На нас чекає незабутня Літня школа. Домовились?

— Домовились, — відповіли учні.

— І як усе пройшло? — зателефонувала Таня до Рути після закінчення уроку.

Рута сиділа в прозрінні. Їй хотілось плакати від щастя. Вона дивилась на розписану своїми замітками дошку і не вірила у все, що відбувалось останні дві години. У класі нікого вже не було. Тільки вона і її здивування.

— Я маю їх, — прошепотіла Рута. — Крила… Я справді їх маю…

— Звісно, ти їх маєш… Я дуже рада за тебе, — мовила Таня. — Я вірила в тебе.

— Ці діти неймовірні… Вони щасливі від того, що роблять… І їм більше нічого не потрібно.

— Ти теж такою була. І я хочу, щоб ти знову такою стала.

— Я стаю… Я це відчуваю… Мене переповнює щастя… Я й не усвідомлювала, як це неймовірно — просто спілкуватися з дітьми і передавати їм свій досвід. Дякую тобі, Таню.

— Приїжджай, розкажеш усе детальніше.

— Скоро буду, — усміхнулась Рута і піднялась витирати дошку.

Телефонна розмова закінчилась. Таня, яка сиділа у себе в кухні, відклала телефон. Вона розмовляла з Рутою на гучномовці, так, щоб людина, яка сиділа навпроти за столом, теж чула радісні слова подруги.

— Все зрозумів? — гостро спитала Таня.

Навпроти сидів Гектор. Він приїхав, щоб помиритися з Рутою і забрати її додому; сказати, що помилявся і що тепер більше часу проводитиме з нею. Він дійсно цього хотів усім серцем, та зараз гірко розумів, що його маленька Рута без нього розцвіла, як квіти, які він тримав у руках.

— Якщо ти справді її кохаєш, то повинен дати їй відпочити, — продовжила Таня. — Вона гниє у вашому будинку, наодинці зі стінами. А зараз вона має прекрасне заняття, яке, ти чув, вона любить.

— Ти маєш рацію, — визнав Гектор, піднявся, поклав на стіл квіти і додав: — Вибач, що забрав час… — Він рушив геть.

— Гекторе, — зупинила Таня, бо їй стало жаль чоловіка. — Вона тебе любить, так само як і ти її. Просто зараз вам треба пожити окремо.

— Я розумію, — відповів чоловік. — Дякую тобі, що про неї піклуєшся.

За годину в цю кухню зайшла Рута. Вона хотіла взяти вино з холодильника і піднятись нагору до Тані, щоб усе в деталях розказати про урок у Літній школі. Та