Читати книгу - "Сніданок на снігу"

— Вона спить, — тихим голосом сказала Віолеттина мати. Зарецький вимкнув телефон, але на душі йому було трохи не по собі.

Зарецький вирішив прогулятися до готелю. Видерся кучугурами снігу на ворота і стрибнув у розчищений провулок. Він вийшов на центральну площу, пройшов біля пам’ятника Шевченку і підійшов до готелю, де раніше зупинявся. Богдан помітив високий двоповерховий червоний автобус із затемненими вікнами, біля якого крутилася група учасників семінару. Одні курили, інші вантажили сумки в багажне відділення автобуса, ще інші фотографувалися, сміялися, обмінювалися контактами. Людмила розмовляла по телефону, в руці тримала папку з паперами, потім давала вказівки водієві. Зарецький стояв на віддалі й курив. До нього на квадроциклі під’їхав Микола:

— Ну що, Медицина, ще не їдеш?

— Поки ні.

— З гір іде висока вода. Такого давно не було. Це дуже серйозно. Ти готовий до нових пригод? Тут можна не тільки трусики промочити.

— Не знаю. Мабуть, готовий, — усміхнувся Зарецький.

— А твої, бачу, вже роз’їжджаються?

— Так, — сказав Зарецький, дивлячись на радісних учасників біля автобуса. — А як виглядає висока вода?

Микола подивився на його усміхнене відкрите лице й нічого не відповів. Квадроцикл під’їхав до автобуса. Микола радісно і збуджено махав руками в західному напрямку, доводячи щось мовчазному водієві. Людмила помітила Зарецького і непорушно дивилася на нього, а потім махнула йому, щоб підійшов. Богдан рушив до них. Чимало учасників гаряче з ним віталися, трясучи його руку під час потиску, розпитували, як він перебув сніг. Дехто чув, що Зарецький хворів, і запитував, як здоров’я. Колега-професор із Санкт-Петербурга, схожий на барона Мюнхгаузена, сердечно дякував за знайомство, запрошував у Росію, сказав, що дуже цікаве обладнання і що можуть бути навіть спільні інтереси.

Потім до Зарецького підійшла юна тележурналістка з Києва, вона попросила дати невеликий коментар для новинної програми одного з центральних каналів, як люди тут перебули сніг і весь той кошмар, що був пов’язаний із порушеними комунікаціями та доставками.

Поки оператор із довгими темними дредами, що стирчали з-під плетеної шапки, одягав йому мікрофон-«петельку», вона запитала:

— А художник Зарецький вам часом не родич?

— Ні, — усміхнувся він, — але в мене є його альбом.

— Окей, поїхали, — сказала вона оператору, і той почав налаштовувати камеру.

Зарецький говорив переважно загальні речі: що насправді ніхто не втрачав надії й не сприймав ці події трагічно, а продовжував жити, як жив би за інших, звичайних і нормальних, обставин. Він також розповів, як люди комунікували та солідаризувалися — розчищали вулиці, подвір’я, робили траншеї та тунелі, коли була така необхідність, а загалом селище жило своїм звичним темпом, лише без техніки та машин, і що так, мабуть, жили наші предки, тому нічого страшного насправді не відбулося. Журналістка подякувала йому і пішла за коментарем до екзотичного професора із Санкт-Петербурга, схожого на барона Мюнхгаузена, потім вона вчепилася ще до кількох учасників, після чого стала з оператором на тлі автобуса та юрби й наговорила на камеру текст репортажу.

Через півгодини учасників покликала до себе чорнява дівчина з оргкомітету й запропонувала заходити в автобус. Люди заметушилися. Зарецький помітив поляків, які наближалися до автобуса з боку супермаркету. Вони весело розмовляли, обіймалися з іншими учасниками семінару, деякі з яких докурювали біля автобуса, потім поляки міцно потиснули руку Зарецькому та Людмилі й зайшли до салону. Вони з’явилися в третьому вікні, довго мостилися, потім широко розсунули фіранки й з усмішками подивилися на вулицю. Нарешті всі зайшли в автобус. Людмила обережно взяла Богдана під руку. Автобус рушив, увімкнув лівий поворот, пропустив синій «мінівен» і виїхав на трасу. Учасники махали їм з вікон автобуса, Зарецький з Людмилою відповідали.

Під вечір вони ходили подивитися на річку: там, де був раніше пішохідний дерев’яний міст, тепер панував бурхливий каламутний потік, що зносив кущі, дерева, шматки великого снігу й льоду. Вода в річці стрімко підіймалася, затоплюючи прибережне каміння, огорожі людських ділянок, провулок і город Людмили, що межував із берегом. Сполохані сусіди казали, що на деяких вулицях вода підійшла до будинків, захопила погреби, затопила подвір’я. Зарецький, дивлячись на гори, ніби сам до себе сказав, що нічого не може встояти на місці.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Наше прив’язування себе до обставин і місця — це самообман, — усміхнувся він і пригорнув Людмилу.

— Це від нас не залежить.

— Залежить — ми можемо ніколи не повертатися і бути вільними. Інакше, нам доведеться дуже довго спати, як цьому снігові, як цим горам, а потім одного разу зрушити з місця і знищити все на своєму шляху.

— Ти говориш