Читати книгу - "Щоденник злодія"

— Ти певний того, що кажеш?

Боб глянув на мене. Труснувши головою, він відкинув на бік свої чорняві кучері. Він ступав обік мене в пітьмі.

— Ще б пак!

Я замовк, уважно стежачи за собою. На мене накотилися хвилі, збурені словом «ґестапо». По цих хвилях крокував Люсьєн. Вони несли його стрункі ноги, м'язисте гнучке тіло, його шию та голову, увінчану осяйним чубом. Я був у захваті від думки, що у глибині цього храму із плоті панує бездоганне зло, витворюючи цю бездоганну рівновагу із кінцівок і тулуба, зі світла і тіні. Храм сповільна занурювався у воду, серед морських хвиль, які билися об берег, кудою ми йшли, і той берег, мало-помалу, набувши плинності, розчинився у морі. Який спокій і яка ніжність виповнювали мене поруч із такою коштовною самотністю в такій багатій скарбничці! Я хотів поринути в сон, не склепивши очей, обійняти ці хвилі. Примара світу, неба, дороги і дерев увійшла крізь мої очі й оселилася в мені.

— А тобі ніколи не спадало на думку вступити туди, щоб грабувати?

Боб ледь помітним рухом повернув до мене голову. Його обличчя то світлішало, то ставало похмурішим, проте залишалося незворушним.

— Ти збожеволів. Де б я тепер був? На каторзі, як інші!

На каторзі або мертвий, як верховоди цієї організації: Лаффон, Боні, Клав'є, Паньон, Лабюссьєр. Я зберіг витинок із цієї газети з їхніми світлинами, щоб звідти черпати поживу для аргументів на захист зрадництва. Отже, я завжди одбивав їхні обличчя німбом. Моріс Пілорж із таким осяйним світанковим обличчям був весь фальшивий. Він брехав. Він брехав і зраджував із посмішкою на вустах усіх своїх друзів. Я його любив. Коли я дізнався, що він убив Ескудеро, то це було для мене, ніби обухом по голові, оскільки трагедія ще раз наблизилася до мене майже впритул, вона ввійшла в моє життя, славлячи мене, надаючи мені нової значущості (босота молола язиками: «Тепер він поруч із нами і срати не сяде!»). І я створив цього кумира, якого, можливо, обожнюю ще й досі — через вісім років потому, як йому відтяли голову. За той час, між убивством та смертю убійника, Пілорж перевершив мене у величі. Водночас, думаючи про його занапащене життя і обернене у тлін тіло, саме тоді я прохопився: «Нещасний дітвак»: я полюбив його. Власне, тоді я вибрав його не як взірець, а як підмогу в подоланні шляху до якогось неба, де я сподіваюся з ним здибатися (я не пишу «здибатися з ним знову»).

У мене стояли перед очима знуджені (крім Лабюссьєнового обличчя), розм'яклі через нескінченні острахи та вправляння у підлоті обличчя. Все було проти них: і неякісний папір, і наклад, і те, що їх вихопив фотограф у скрутну хвилину. На вигляд вони нагадували тих, хто попав у тенета, але в ті, які вони наставили на самих себе, у тенета власних душ. На прегарній світлині бачимо Вельпо Вайдманна, забинтованого, пораненого лягавим під час свого арешту, а також звіра, що втрапив у пастку, але в пастку, яку влаштували люди. Його власна справа не обертається супроти нього так, щоб спотворити його пику. Те, що побачив, і те, що я бачу тепер, коли дивлюся на них, на портрет Лаффона та на портрети його друзів — це різке неприйняття самих себе, відраза до самих себе.

«Справжній зрадник, зрадник через кохання, — казав я собі тоді, — не має вигляду дворушника».

Кожен із чоловіків, про яких я розповідаю, напевняка пережив періоди слави. Вони тоді купались у її сяйві. Я був знайомий із Лабюссьєром, я бачив, як він роз'їжджав із коханками на розкішних автах. Він був певний у собі й переконаний у своїй правоті, незворушний у центрі своєї діяльності добре оплачуваної нишпорки. Ніщо не краяло його душі.

«Гризота, почуття, що викликали в інших стільки хвилювань, написаних на їхніх обличчях, залишають незайманою Люсьєнову душевну чистоту, — кажу я собі».

Боб сподівався, змалювавши його мерзотником, відштовхнути мене від нього. Та ба, він тільки ще більше прихилив мене до нього. Закоханий, я уявляв, як Люсьєн убиває і катує. Я помилився. Він ніколи не зраджував. Я поцікавився у нього, чи не погодиться він поділити зі мною моє життя, навіть якщо в ньому стільки небезпек, а він подивився мені у вічі таким холодним поглядом, якого я ніколи в нього ще не бачив. То було джерело, що струменіло вже вологими луками, де ростуть квітки люби-мене та ота рослина, яку в Морвані називають плакучою травою. Потім він мені сказав:

— Так.

— Я можу покластися на тебе, на твою дружбу.

Той самий погляд і та сама відповідь.

— Я вестиму те саме життя, що й ти, хіба що не хочу красти.

— Чому?

— Ні. Я ліпше працюватиму.

Я замовк.

— Ти кажеш, якщо я тебе покину, то ти станеш розбишакою. Чому?

— Бо мені було б соромно.

За кілька днів я йому сказав:

— Ти знаєш, доведеться обходитися тим, що є. У нас майже немає купила.

Люсьєн ступав, устромивши очі в землю.

— Аби тільки було, що поцупити, — сказав він.

Я насторожився, затамувавши подих, щоб надто брутальним запалом не порушити крихкого механізму, який спонукав його вимовити ці слова. Я повів розмову про інше. Другого дня після відвідин Ґ. Г. Люсьєн поділився зі мною інформацією.

Ґ. Г. мешкає в квартирі, умеблюваній за чотири дні, коли німці вступили до Парижа. Перебравшись із трьома своїми друзями в однострої Вермахту (однострої викрали повії у солдатів, яких здолала втома, алкоголь та любов), він пограбував кілька приватних осторонців парижан, які покинули свої домівки. Його напхом-напхана вантажівка курсувала від Пасеї до гаража. Останнім часом він надбав собі меблів та килимів. Від таких килимів на всю кімнату, кажу я собі, передається крізь підошви ніг стриманість, вони дарують тишу — навіть самотність і душевний спокій, які може дарувати лише материнське серце. Вони дозволяють виголошувати ганебні слова і готувати мерзенні злочини. Люстри дослівно заполонили помешкання. Двоє його друзів, які порівну розділили свою здобич, померли, тобто їх убито в Італії під Дарнаном. Третього щойно засудили до примусових довічних робіт. Ці дві смерті і покарання освятили право Ґ. Г. на власність. Вони узаконили правдивість цього права. Упевнений — чи ні — що його ніхто ніколи не