Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

звички так у’їлися в його плоть і кров, що тепер уже годі їх здихатися, і він відраяв Блока посилати до принца — хоч би й імпульсивно — папір на підпис. «Він цього не підпише, не треба від нього вимагати неможливого, — запевняв Сванн. — Це людина незвичайна, він пройшов до нас неблизьку путь. Він може стати нам у пригоді. Та якби він підписав ваш протест, то скомпрометував би себе в очах свого кола, вскочив би через нас у халепу, може, пошкодував би за свою відвертість і перестав щирувати». Ба більше, Сванн відмовився поставити і свій підпис. Він вважав, що його ім’я надто жидівське і може справити кепське враження. А ще, виступаючи за перегляд справи, він не бажав, аби думали, ніби він теж причетний до антимілітаристської кампанії. Він почав носити, хоча раніше ніколи не носив, орден, якого здобув замолоду, сімдесятого року, у гвардії, і додав до своєї духівниці кодицил із проханням, аби, всупереч його попереднім розпорядженням, його як кавалера Почесного легіону поховано з військовими почестями. Ось чому довкола комбрейської церкви потім зібрався цілий ескадрон тих самих кавалеристів, чию долю обтужувала колись Франсуаза, думаючи про загрозу нової війни. Словом, Сванн відмовився підписатися під Блоковим протестом, через що, оскільки багато хто вважав його запеклим дрейфусаром, мій приятель назвав його «тепленьким», підголоском націоналістів і ловцем нагород.

Сванн пішов, не потиснувши мені руки, щоб не ручкатися з усіма в цій залі, де він мав стільки приятелів, але шепнув мені: «Вам треба одвідати вашу подругу Жільберту. Вона так виросла і змінилася, ви її не впізнаєте. Вона була б рада-радісінька!» Я розлюбив Жільберту. Вона була для мене наче небіжчиця, яку довго оплакували, а потім забули, і якби вона воскресла, то вже не зуміла б увійти в життя, їй уже геть-то чуже. Я більше не мав охоти бачити її, ані навіть охоти показати їй, що не хочу з нею зустрічатися, хоча, коли я кохав її, то щодня присягав собі, що, розлюбивши, неодмінно виявлю до неї свою нехіть.

Ось чому, намагаючись будь-що створити ілюзію, ніби я з дорогою душею був би зійшовся із Жільбертою знову, якби мені не перешкодили обставини, «незалежні від нашої волі», хоча ці обставини складаються так лише тоді, коли наша воля їм не протидіє, я залюбки пристав на Сваннове запрошення і попросив його на прощання, щоб він докладно розтлумачив доньці, які перешкоди позбавляли мене змоги (і ще позбавлятимуть якийсь час) прийти до неї. «Зрештою, я напишу їй листа, тільки-но повернуся додому, — додав я. — Але попередьте, що це буде лист із погрозами, бо за якийсь місяць-два я буду вільний козак і тоді хай начувається: тоді мене доведеться викурювати з вашого дому, як раніше».

Розлучаючись зі Сванном, я спитав його, як він почувається. «Не так уже зле, — відповів він. — Але ж я вам казав, що зморився життям і, хай хоч що зі мною станеться, я мирюся з усім. Признаюся лише, прикро було б померти, поки не добігла кінця Дрейфусова справа. Це лайдаччя навчилося людям баки забивати. Зрештою йому вкрутять, я в цьому не сумніваюся, хвоста, але ж воно дуже сильне, у нього всюди своя рука. Ніби справа вже ладиться, і ось усе знову тріщить по шву. Хотілося б дожити до тієї пори, коли Дрейфуса реабілітують, а Пікар вийде на полковника».

Коли Сванн пішов, я повернувся до великої вітальні й побачив принцесу Ґермантську, ту саму, з якою — чого я ще не передчував — доля зведе мене так близько. Її захоплення паном де Шарлюсом відкрилося мені не зразу. Мені впало в очі ось що: з якогось часу барон, ніколи не виявляючи до принцеси Германської жадної нехоті, цілком зрозумілої з його боку, був із нею, мабуть, навіть ніжніший, ніж раніше, але дратувався й сердився щоразу, коли при ньому заходила мова про неї. Її імені він уже не заводив до списку тих, із ким мав охоту обідати.

Ще раніше один світський злоріка сказав при мені, що принцеса дуже змінилася, що вона закохана в пана де Шарлюса, але почуте здалося мені обурливою обмовою. Проте, на мій подив, коли я, мовлячи про себе, називав де Шарлюса, у принцеси нашорошувалися вуха, як нашорошуються вуха у хворого, який, коли ми говоримо про себе, звичайно, слухає нас неуважно й байдуже, але, почувши з наших уст назву його хвороби, радісно скидається..Досить було мені згадати, приміром: «Саме пан де Шарлюс і сказав про це мені...» — як прицесині вуха були вже нащулені. Одного разу я сказав при ній, що пан де Шарлюс захопився одною особою, і з подивом забачив, як у принцесиних очах зазміїлися якісь тріщинки, зроджені думкою, яку ми несамохіть навіяли співрозмовникові, думкою потаємною, яка не висловлюється, а лише зрине зі сколошканих нами пучин до поверхні погляду і потьмарить цей погляд. Але я так і нЬ додумався, чим розхвилював принцесу.

Зрештою вона сама заговорила зі мною про пана де Шарлюса і майже навпростець. Вона натякала на поговір, який пускали про барона, лише як на ганебне й недолуге пащекування. Але мовила вона й так: «Я вважаю, що жінка, яка покохає таку велику людину, як Паламед, повинна мати широкі погляди і бути відданою йому, аби розуміти його в усьому, аби приймати його таким, як він є, з усіма його дивацтвами, щоб не важитися на його вольну волю, щоб думати лише про те, як полегшити йому життя і розважити його у скорботі». Тобто в цих, щоправда, вельми розпливча-стих, словах виявилося намагання принцеси Германської возвеличити пана де Шарлюса таким робом, як возвеличував себе він сам. Хіба не чув я, як він не раз казав людям, не певним того, волочать на нього пеню чи все так і є: «Бував я в житті на возі і під возом, з ким тільки не водився, і зі злодіями, і з королями, і, скажу по щирості, злодії більше мені були до мислі — я шукав красу в усіх її виявах...» тощо; такі тиради здавалися баронові вельми зручними; спростовуючи поголоски, які ще не дійшли до тих, із ким він вів розмову (а може, він із примхи, керуючись добрим смаком, дбаючи про правдоподібність, робив істині поступку, як йому уявлялося, зникомо