Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

Міни чи торпеди — ми не знаємо. Можливо, як сказав мені капітан Флосов, це були бродячі сліпі міни, що їх десь бурею відірвало з якорів і несло хвилями в морі. Це невідомо. Та й сам капітан Флосов додав:

— Але як могло трапитися, щоб одразу кілька кораблів наскочили на такі міни? Не розумію…

Ескадру спинено. Адмірал Гакензен віддав наказ «стоп». Не можна рухатися далі. Наперед знову висунуто траулери. Що вони знайдуть?..

Новий рапорт: висаджено в повітря чотири передові крейсери й ще два траулери. Стоячи на палубі, — я сам почув далеке гриміння вибухів. Оце воно й було. Тепер уже ясно: ми маємо справу не з мінами, а з торпедами. Адже ескадра стоїть на місці, не посуваючись ані на метр. Але звідки торпеди? Хто їх випускає? Обрій чистий, на морі немає нічого, крім нашої ескадри…

Ми знову посуваємося вперед. Повільно, але посуваємось. Я нічого не розумію. І здається, що не я сам. Протягом півгодини знищено жахливими вибухами, яким не можна знайти пояснення, вісім міноносок, шість крейсерів і чотири траулери. Неймовірно, але факт.

Я бачив дислокацію в каюті адмірала. Все це були судна, що йшли спереду або з боків ескадри.

На адмірала страшно дивитися. Обличчя його зблідло, він зціпив щелепи і не випускає з рота своєї люльки. Він зв’язаний з радіорубкою і стежить за ходом передових кораблів. Я пішов знов на палубу: тут якось легше дихати.

До мене підійшов капітан Флосов. Він спитав:

— Чули вибухи?

— Ні, був у каюті, — відповів я.

— Мені здається, що лінія вибухів наближається до нас, — сказав він і пішов далі.

З півхвилини я стояв роздумуючи. Відбувалося щось нез’яснимо жахливе: спокійне знищення нашої ескадри невідомо чим. Як у фантастичному оповіданні — ворог надяг шапку-невидимку…

Піднявши голову, я мимоволі подивився вперед, на схід — і скам’янів. Велетенський стовп диму, що розходився в небі чорною хмарою, поволі закривав обрій. Через кілька секунд я почув страшенний грім: то донеслися звуки вибуху. Але… але там, на відстані двох кілометрів від нас тільки що гордо плив дредноут «Ганза». Значить — його? Я кинувся до капітанського містка. Невже «Ганза»?

«Фрідріх» спиняється. Він повільно завертає. І я бачу, як разом із нами повільно завертають і всі інші кораблі ескадри. Цієї хвилини дредноут різко гойдається на високих хвилях, що несуться до нас із сходу. То дійшли хвилі від вибуху на «Ганзі».

Отже, ескадра повертає. Адмірал віддав наказ: «назад». І, не запитуючи його ні про що, я розумію цей наказ.

Не можна боротися з незримим ворогом, що висаджує в повітря наші судна. Не можна йти далі на цілковиту загибіль. Треба тікати назад, хоч це й надзвичайно образливо для старого адмірала.

Не можна нічого зрозуміти. Вибухи йдуть один за одним. Я не знаю, скільки кораблів ми вже втратили. Я не спускаюся до каюти, я сиджу ввесь час нагорі, на палубі. Я знаю лише одне: ми швидко відступаємо на захід, тікаючи від таємничих вибухів. Я не заходжу до адмірала: на нього страшно дивитися.

Зрештою, все зрозуміло: тут, у каламутних водах Фінської затоки, він залишає разом із висадженими в повітря кораблями своєї ескадри і всю свою славу залізного непереможного адмірала Гакензена, відомого цілому світові відважністю й досвідченістю.

Ми тікаємо. Але хіба це допомагає?.. Адже незримий ворог оточує нас. Він атакує нас з трьох боків. Він посувається разом із нами на півночі, півдні і сході, наздоганяючи й висаджуючи наші кораблі. Вже знищено всі міноноски, що були в авангарді і по флангах. Знищено багато крейсерів, — знову-таки з флангів. Ніби коло звужується, це коло таємничих жахливих вибухів. Хто знає, чи не дійде через півгодини черга ідо нашого «Фрідріха», що ввесь час перебуває в центрі останків ескадри?

… Так. Від гордої ескадри лишилася тільки центральна частина. Вибухи повторюються щокілька хвилин. Чорні стовпи диму, вогню й уламків повільно кружляють у повітрі і падають униз, у зажерливі хвилі цієї пекельної затоки, — чорні стовпи постають з усіх боків. «Фрідріх» пливе в оточенні восьми дредноутів. Це — все. Все, що веде під своїм прапором назад адмірал Гакензен, не зробивши жодного постріла з велетенських гармат своєї ескадри, навіть не побачивши ворога, який знищив майже всю ескадру.

Відчай і мертва байдужість панують на «Фрідріху». Очевидно, така сама картина і по інших дредноутах. Працюють машини, радист приймає і пересилає депеші, що кількість їх адресатів усе зменшується, всі матроси і офіцери по своїх місцях, бригади артилеристів стоять у панцерованих вежах, напоготові біля гармат. Але вони не знають, куди націлювати гармати, куди стріляти, як не знає цього і їхнє командування. А вибухи тривають…

Це — неймовірне, спокійне, як дезинсекція, вигублення, винищення стальних велетнів-дредноутів, які ми досі гордо вважали за впевнених і надійних носіїв смерті. Дредноутів, що гордо йшли в наступ, укриті грубим товстим панцером, озброєні велетенськими гарматами!..

… Ось воно! Я бачив разом з капітаном Флосовим ворога. Так, я бачив його на власні очі. Я схопив капітана за руку і показав йому вниз, у пінясті хвилі недалеко нашого «Фрідріха». Ось воно!

Повз наш дредноут пропливла під водою дивна торпеда, стальна риба. Вона пливла, лишаючи позаду невеличку хвильку, вдягнену зверху шумовинням. Вона пливла, ніби вибираючи шлях, що проходив звоїстою лінією. Одну секунду здавалося, що вона повертає на нас. Я відчував, як тремтить рука капітана Флосова.

Але торпеду немов щось потягло, — і вона понеслася далі, до дредноута «Тевтон», що був ближче до неї. Ще кілька секунд — і мене штовхнуло в груди повітряною хвилею: