Читати книгу - "Кут паралельності"

— Доброго вечора, Андріане, і до побачення. Ми з Валерією вирушаємо… до наших бурових. «Крепись, геолог, держись, геолог…» Ключі ти маєш. Твій паспорт лежить на столі. Прописка постійна. Тож усе гаразд. До зустрічі. Якщо нас довго не буде, не хвилюйся. Ми такі люди, що гарною квартирою нас до одного місця надовго не прив’яжеш. Всього найкращого.

Андріан боявся зустрітися поглядом з Валерією. Хотів щось сказати, щось запитати. Але що скажеш і що запитаєш? Суцільні химери.

Валерія раптом підійшла і поцілувала збентеженого Андріана.

— Я хочу, щоб ти був справжньою людиною, найкращим лікарем…

Андріан раптом підбіг до своєї ще не розпаковної валізи і дістав пластмасову іграшку:

— У тебе… Я почув… малий… син… Візьми для нього… Я колись купив… Думав подарувати комусь, у кого діти… «Лев озвучений»… Назва така кумедна… — сказав і проковтнув комок у горлі.

— Спасибі…. — мовила Валерія ледь чутно.

На її очах він побачив сльози, але Валерія посміхалася.

Машина стояла біля під’їзду. Валерія сіла поруч з сестрою. Обоє помахали «до побачення». Чорна «Волга» рушила, відразу набрала швидкість.

Край вечірнього неба якийсь час горіла яскрава заграва. І загасла.

— Відтоді я не бачив жодного разу ні Валерії, ні Оксани… Всі мої спроби розшукати їх виявились марними. Я писав листи, дзвонив куди лише міг… Але жодних слідів… З часом… Я одружився у тридцять сім… Сина Валерієм назвали. Дружина і не знає, чому я люблю це ім’я. Вона нічого не знає… Та і я сам. Що я знаю? Хто вона, та дивна Валерія? І Оксана… І чому саме мені вони вирішили зробити такий дорогий подарунок і так химерно? Якесь містичне випробування добром?.. Відтоді я полюбив читати фантастику, — лікар посміхнувся. — Ніби захотів віднайти якусь відповідь для себе… Пришельці з далеких світів, планет, пришельці з майбутнього… Смішно, правда? Але ви так уважно слухали, що я принаймні втішаю себе тим, що ви не нудьгували…

Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як листя лілеї. Промені падали і розбивалися на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих.

Фоліана стояла біля вікна урочиста, мов до фотографії. За вікном вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою дві будівельні аркади, що вигинались, мов коти на осонні, полідікроловими хребтами. Широкою магістраллю товпились машини. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Вона намагалася вгамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лиш пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне.

Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєра інканського комбінату біокібернетики і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалась. Зараз би запитати чому? Вона все знала про той світ, у котрий приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, який вона, ще не бачивши його, знає і любить.

Ось так і зараз. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, котре створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і аби сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути, котре можна лише уявити, згадати, хвилюючись, чи ж і справді воно було таким до сліз красивим і привабливим, як гарна казка.

— Доброго ранку, імениннику, — сказала тихо, дивлячись у вікно.

В глибині кімнати, куди ще не долітали промені інканського сонця, на ліжку під жовтою ковдрою малий Чебрик кинувся, мов холодною водою на нього бризнула.

— Імениннику? — перепитав ще сонно. — А я забув… — Звісив ноги, потягнувся: — А ти сьогодні така красива, Фоліано.

— Сьогодні для мене свято.

— Мій день народження? — здивувався хлопчик.

— Так, — усміхнулася. — І до того ж сьогодні ми побачимо з тобою… — але урвала на півслові. — Не будемо поспішати.

Чебрик стояв у квітастих трусиках на квітчастому килимку і не міг стримати радості:

— Сім років — це вже багато, правда?

Доки робили ранкові гімнастичні вправи, Чебрика привітали з днем народження і батько, і мати, і шкільний товариш, Торик. Батько, що з’явився на великому екрані відеона, схвильовано поправив вилоги білого лікарського вбрання, усміхнено сказав:

— Прокинься, синку, по-справжньому! Умийся холодною водою. Вітаю тебе з днем народження.

Потім привітала мати. Вона говорила просто з цеху первинного синтезу, де працювала на комбінаті харчових виробів. Чебрик знав, що сьогодні вона принесе багато солодощів. Стояв на килимку і лиш посміхався. Фоліана розуміла його дитячу цікавість і нетерпіння запитати: «А що ви мені подаруєте?» Але нічого не запитав. А Фоліана подумала, що не даремно вона стільки разів повторювала — подяку чи подарунок треба заслужити, а не випросити.

А Торик привітав поважно, як дорослий:

— В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз я мушу почитати аналітику. В мене ж «незадовільно».

— Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про мій день народження.

— Він же твій товариш.