Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

О королю! Звідки у тебе блискучий камінь, що прикрашає твоє чоло? О королю! Чиї руки зробили залізні шати, які ти носиш на своїх грудях? Ти не знаєш, а я знаю. Я — Стара, Мудра, я — Ізанузі, велика чаклунка!

Потім вона повернула свою лису голову хижої птахи у наш бік і вигукнула:

— Що ви шукаєте у нас, білі люди, які спустилися Із зірок… так, так, із зірок! Ви шукаєте людину, що загубилася? Ви її тут не знайдете. її нема в нашій країні. Вже давним-давно жодна біла людина не ступала на нашу землю, окрім однієї, але й та покинула її, щоб умерти. Ви прийшли по блискучі камінці! Я знаю це, знаю. Ви знайдете їх, коли висохне кров. Але чи повернетеся ви туди, звідки прийшли, чи лишитеся зі мною? Ха! Ха! Ха!

А ти, ти, з темною шкірою і гордовитою поставою, — і вона показала своїм кістлявим пальцем на Амбопу, — хто ти і що ти шукаєш? Звичайно, не блискучих камінців, не жовтого мерехтливого заліза — це ти лишаєш для “білих жителів зірок”. Мені здається, я знаю тебе. Мені здається, я чую запах крові у твоєму серці. Скинь свою мучу…

Раптом обличчя цієї огидної істоти стало сіпатися, з рота її виступила піна, і в приступі епілепсії вона забилася на землі. її підняли і віднесли в хатину.

Король підвівся, тремтячи з голови до ніг, махнув рукою, і полки бездоганними лавами попрямували на вихід.

Через десять хвилин величезна площа опустіла, І ми лишилися наодинці з королем і його нечисленними наближеними.

— Білі люди, — сказав він, — я думаю, усіх вас потібно знищити. Гагула сказала дивні слова. Що ви скажете?

Я засміявся:

— О королю, будь обережний! Нас не так легко вбити. Ти бачив, що ми зробили з биком? Невже ти хочеш, щоб ми зробили з тобою те ж саме?

Твала нахмурився.

— Не годиться загрожувати королеві, сказав він похмуро.

— Ми не загрожуємо, а мовимо правду. О королю! Спробуй нас убити, і тобі не минути лиха.

Великий дикун приклав руку до чола і на хвильку задумався.

— Ідіть із миром, — мовив він нарешті. — Сьогодні ввечері буде великий танець. Ви побачите його. Не бійтеся, я не готую вам пастки. А завтра я подумаю, що мені з вами робити.

— Добре, королю, — відповів я байдуже.

Ми піднялися і в супроводі Інфадуса пішли в наш крааль.

Коли ми підійшли до своєї хатини, я знаком запросив Інфадуса зайти разом із нами.

— Послухай, Інфадус, — звернувся я до нього, — ми хочемо поговорити з тобою.

— Нехай мої повелителі говорять.

— Нам здається, Інфадус, що король Твала — жорстока людина.

— Це так, мої повелителі. На жаль! Країна стогне від його жорстокості. Сьогодні вночі ви багато побачите самі. Вночі буде велике полювання на чаклунів. Багатьох вистежать і уб’ють. Ніхто не може бути спокійним за своє життя. Якщо король захоче забрати у людини худобу або життя цієї людини, або ж якщо Твала запідозрить, що людина може підняти проти нього заколот, тоді Гагула, яку ви бачили, або інша жінка з тих, що полюють за чаклунами, навчених нею, учують, що нібито ця людина — чаклун, і її уб’ють. Багато помре цієї ночі, раніше ніж зблідне місяць. Так буває завжди. Можливо, і мені загрожує смерть. Досі мене щадили, тому що я досвідчений у військовій справі і мене люблять мої воїни, але я не знаю, чи довго мені вдасться зберігати життя. Країна стогне від жорстокості короля Твали. Вона знемагає під його кривавим гнітом.

— Так чому ж, Інфадус, народ не скине його?

— О ні, повелителю, усе ж він король, та й якби його вбили, Скрагга став би правити замість нього, а серце Скрагги ще чорніше, ніж серце його батька, Твали. Якби Скрагга став королем, то ярмо, яке він надів би на наші шиї, було б важчим, ніж ярмо Твали. Якби Імоту був живий чи якби не загинув його син Ігнозі, все було б інакше. Але їх нема вже серед живих.

— Звідки ти знаєш, що Ігнозі помер? — запитав чийсь голос позаду нас.

Ми озирнулися з подивом, щоб глянути, хто це каже. Це був Амбопа.

— Що хочеш ти сказати, юначе? — запитав Інфадус. — І чому ти насмілюєшся говорити?

— Послухай, Інфадус, — сказав Амбопа. — Вислухай мою розповідь. Багато років тому в цій країні був убитий король Імоту, а його дружина разом із сином, якого звали Ігнозі, врятувалася втечею. Чи не так?

— Це так.

— Казали, що жінка і хлопчик померли в горах. Чи правда це?

— І це так.

— Гаразд. Але сталося інакше — і мати і син, Ігнозі, не померли. Вони перебралися через гори і разом із якимсь кочовим плем’ям пройшли через піски, що лежали за горами, і дісталися нарешті землі, де також є вода і ростуть трава і дерева.

— Як ти дізнався про це?

— Слухай. Вони йшли все далі й далі протягом багатьох місяців, поки не досягли нарешті землі, де живе войовничий народ амазулу, споріднений із кукуанами. Серед цього народу вони і тягли злиденне життя упродовж багатьох років, поки нарешті мати не померла. Тоді син її, Ігнозі, знову став бурлакою і пішов у країну чудес, де живуть білі люди, і там він