Читати книгу - "Ліки від страху"

— Он воно що, — збагнув я. Пройшовся по кімнаті, сів біля стола навпроти Рамазанової, промовив до неї спокійно, майже лагідно: — Вислухайте мене, Рашидо Аббасівно, дуже уважно. Я чітко усвідомлюю, що зараз на вашу допомогу мені розраховувати не варто, але, коли ми підемо, ви серйозно подумайте над тим, що я скажу. Співучасники вашого чоловіка по крадіжках у промкомбінаті товариства «Рибалка-спортсмен» засуджені, справу вашого чоловіка у зв'язку з тим, що він переховується, виділено в особливе судочинство. Історія ця галасу наробила, я про неї начуваний. Але те, що відбулося сьогодні тут, ніякого відношення до минулих справ вашого чоловіка не мас. Ви стали жертвою шахрайства, яке називається розгін. Так от, Умара Рамазанова шукають, ви це чудово знаєте. І, як будь-хто із співробітників МУРу, я зацікавлений в тому, аби його знайшли. Проте зараз це не моя справа. Мене зараз не цікавить і походження коштовностей, що їх у вас забрали розгонщики. Мене самі шахраї цікавлять, адже ваш випадок не перший і злочинці вони небезпечні. Ви ж мені не розповідаєте про обставини, за яких усе сталося, але, якщо хочете, я мозку досить вірогідно припустити, як і що тут відбувалося. Хочете?

Рамазанова легкою гримасою дала зрозуміти: робіть що завгодно, мені байдужо.

— Вам зателефонували учора ввечері, скоріше всього пославшись на якихось спільних знайомих, і дуже можливо, що то була жінка, й сказали, що чоловіка, Умара Рамазанова, щойно заарештовано. Вам належить негайно зібрати й винести з дому найцінніші речі, бо через півгодини до вас прийдуть із обшуком і поцінують усі коштовності. Ви заметалися по дому, але через двадцять хвилин аферисти уже дзвонили у ваші двері. А все цінне до їхнього приходу ви вже зібрали… Ось так приблизно це й відбувалося.

— Ну, то чого вам од мене треба? — запитала Рамазанова.

— Щоб ви подумали разом зі мною, хто вони, ці люди, які чудово інформовані про справи вашого чоловіка.

— Нічим я не можу вам допомогти. Все, що знала, розповіла. Коли що-небудь пригадаю, зателефоную вам.

— Гаразд. Постарайтеся пригадати — це важливо. Для вас важливо.

Якщо досі в глибині моєї душі ще ворушились якісь неясні сумніви щодо ролі Позднякова, його поведінки й ступеня провини, то тепер я остаточно переконався в тому, що злочинцями йому була призначена роль не цільового об'єкту бандитського наміру, навіть не роль жертви помсти. Він у їхніх очах був лише засобом, дуже ефективним засобом для здійснення інших, більш важливих злочинів: посвідчення та пістолет цікавили їх у сто разів більше, ніж особистість Позднякова, його честь, гідність, усе його життя.

І щоб спокійно, напевне нишпорити по квартирах Пачкаліної, Рамазанової та інших, мені ще невідомих людей, вони наважилися на злочин, який мав друге негідницьке дно — ретельний розрахунок на те, що відповідати за нього доведеться не їм, а іншій людині, яка вже від них постраждала.

Саме оця незвичайна хитромудрість і викликала в мені азарт, професійну злість, тверду рішучість вивудити їх із невідомості й узяти за горло. І чомусь саме після розгону в Рамазанової мною опанувала впевненість, що вони від мене не втечуть. Я тоді й визначити точно не міг, у чому їхня помилка, але дії їхні стали повторюватися, а для злочинців уже перше повторення — початок краху. Халецький полюбляє говорити, що формулювання системи є перший крок до її розв'язання. А те, що вони вже повторилися, свідчить про якийсь принцип, внутрішній механізм у їхніх діях, і я мав дослідити епізоди розгонів таким чином, щоб збагнути систему, яка їх утворює.

Я дістав аркуш паперу й почав на ньому малювати кружечки й квадратики, які зображали фігурантів по справі. У кружечки я вписував прізвища людей, причетних до розгонів, а в квадрати — тих, хто мав відношення до створення метапроптизолу. Кружечки й квадратики заповнювали аркуш, і я думав про те, що деякі з них будуть мною повністю заштриховані як випадкові й зайві, іншим ще належить виникнути, особливо важливі будуть окреслені червоним олівцем, але завдання моє полягало в тому, щоб з'єднати їх лініями, які мусили в житті матеріалізуватися у логічно визначені, викликані певними причинами усталені людські зв'язки, що їх у побуті називаємо заздрістю, страхом, жадібністю, потребою жити за чужий рахунок, — усе те калейдоскопічне поєднання поганих нахилів, із яких злочинець сплітає тенета для людей. За мною лишається необхідність розплести отой клубок пристрастей і вчинків, що веде до його лігвища.

І ще я знав напевне, що всі, навіть розумні й досвідчені злочинці мають уразливе місце: вони не поважають слідства й не бояться його, вважаючи, що ось цього разу вони обміркували й розрахували все так, аби ні за яких обставин не попастися. А остерігаються вони тільки одвічного ворога рисковитих людей — випадку, який один тільки й може провалити усю їхню справу; й ніколи їм не спадає на думку, що слідство якраз і тримається на колекціонуванні й оцінці тих випадків.

Я малював свою схему, розмірковуючи, як коротше й надійніше зв'язати мої кружечки й квадратики, у мене вже з'явилися цікаві варіанти, й зовсім я не уявляв собі, що до мого кабінету йде коридором секретарка Тамара й несе звістку, яка заллє всю мою схему непроникною тушшю загадки, розірве вже було намічені зв'язки, перекине прізвища фігурантів із кружечків у квадрати й навпаки, перетворить мою задачу на ребус…

Тамара відчинила дворі, простягнула мені конверт:

— Генерал звелів передати вам… — та й пішла.

Конверт уже був розпечатаний, і на листі стояв фіолетовий штамп канцелярії — за невиразним вхідним номером було зареєстроване послання достоту видатне. На конверті написано: «Москва, Петровка, 38. Головному генералові в МУРі». Усередині — неохайний аркуш жовтуватого паперу, весь у плямах, патьоках, мазках чи то жиру, чи розсолу — такі ось плями лишаються на газеті, в яку загортають оселедця. І навіть запах від неї був неприємний. Але зміст листа оплачував усе: