Читати книгу - "Ліки від страху"

«Начальник! Порошок, яким глушанули вашого мента на стадіоні, возить у «жигулі», в тайнику заднього бампера, один фраєр. Номер машини — 3842».

Лист приголомшив мене. Я перечитав його знову й знову, намагаючись збагнути, хто міг бути його автором. Хто цей «фраєр», що возить метапроптизол у тайнику? Невже один із зграї надумав видати іншого? Це малоймовірно, адже тоді йому також кінець. Чи випадковий свідок? Чи один із тих, з ким я вже говорив, і він хоче навести мене на слід, щоб самому залишитися в тіні? Чи, навпаки, хочуть збити з пантелику, щоб я змарнував час? Або втратив напрям пошуку?

Лист схожий на вигадку. Він і за стилем неорганічний — людина, яка знає вислів «тайник заднього бампера», не вживатиме отих «фраєр», «мент» у звичайній мові. Безглузда адреса — «головному генералові».

Зворотної адреси, звичайно, не було, але штемпель відправлення московський. І ще одна обставина насторожувала мене: індекс нашого поштового відділення — 118425 — був старанно вписаний у клітинки адресної колодки на конверті. Автор листа, судячи з аркуша, на якому він був написаний, не схожий на акуратного чистьоху, й він напевне знав, що листи на Петровку доставляють і без індексу поштового відділення. Проте він усе-таки старанно вималював індекс. Чому? Можливо, хотів, аби лист надійшов своєчасно, якнайшвидше?

Хто ж він, відправник цього загадкового листа? Злочинець?

Чи ж не його тремтячі пальці, що вчора так ретельно вписували у пунктир цифровий індекс, так само старанно два тижні тому сипали в пляшку метапроптизол для Позднякова?

Слабкодуха людина, яка знала якусь огидну таємницю, довго мордувалася й несподівано наважилася на оцей крок? Мені здавалося чомусь, що вона мусила раптово прийняти своє рішення: клапоть, на якому вона написала листа, мабуть, валявся десь на кухні, опинився під рукою, вона схопила його, написала й, щоб не передумати, заклеїла конверта й опустила його в поштову скриньку.

Ні, ні, ні! У автора листа не могло бути під рукою поштового індекса — його можна взнати тільки на пошті або по телефону в довідковій, і це відкидало мою гіпотезу про раптовість прийнятого рішення. У нього був час передумати. А переписувати листа не було потреби — він розумів, що зміст паперу повністю виправдає його зовнішній вигляд.

А раптом я відкриваю пачку не з того кінця? Може, це вітер з іншого боку? Тоді хто? Адже не Панафідін? І не Благолєпов. І не Горовий. І не Желонкіна. Вони не могли. Точніше було б сказати, не повинні. А може, невідомий мені Лижин? Тьху, чортівня якась починається!

А чи не може це бути привіт од Пачкаліної?

Стривай, треба все по порядку.

Я зателефонував Саші Дугіну в ДАІ й попросив установити ім'я власника «Жигулів» номер 3842. Він запитав:

— Яка серія?

— Не знаю.

— Тоді це надовго робота…

— Сашко, постарайся швидше — отак треба.

— Сьогодні я ніяк не встигну — шоста година вже близько, та й п'ятниця все-таки.

— Та ти що? — стрепенувся я. — Це, значить, до понеділка, чи що?

— Та не гарячкуй. Я завтра чергую. Зателефонуй зранку — дам тобі список. Номерок повтори. — Я продиктував ще раз номер, слізно поканючив не підвести мене, й він обіцяв знайти завтра усіх власників «Жигулів», у яких номер 3842.

А я ще раз перечитав листа і сховав його у папку, замкнув документи в сейфі й сейф опечатав своєю печаткою — однаково мені тут до понеділка не було чого робити.

Й поїхав додому до Пачкаліної.

Похилений дерев'яний будинок, у якому мешкала Катерина Пачкаліна, стояв на «червоній лінії»: за планом реконструкції вулиці його мали знести протягом року. Але поки що будинки стояли, й люди в них жили тісно, у звичному добросусідстві й постійних чварах, у взаємопов'язаності й повній відкритості один перед одним, адже комунальна кухня й дранкові стіни виключали будь-яку можливість таємниць і будь-якого ізольованого життя.

Я присів на лавку біля бабусі, яка погойдувала в колясочці дитину й, очевидно, знудьгувалася за співбесідниками.

— … Щороку ходять комісії та ходять і все обіцяють, звичайно: в наступному кварталі переселяти будемо. Мої домашні, сімейство моє, звісно, чекають не дочекаються, а от мені якраз і не горить: чого я там у новому домі не бачила? Всі жильці нові, йди з ними знайомся, раніше помру, ніж узнаю усіх, а тут як псяк вродилася сімдесят три годочки тому, тут би й вмерти: може, всім домом і проведуть мене, всі разом і пом'януть. Оцей-о уже четвертин правнук, мені б спочивати, а й досі без бабці Явдохи негодні обійтися. Та нічого, не нарікаю я, дітки у мене он які всі пристойні, всі в люди повиходили. Краснухіна? Мати? Як то не знаю, ми тута з Надією скільки літ разом живемо. Вона, звісно, за мене молодша буде, але здоров'я у неї ніякого не зосталося. Позавчора її знов на помочі скорій у больницю доставили. Піти б та провідати, але ж від цього-о не одірвешся. Піду, піду, тільки оцього-о з рук скину, а то ж вона від своєї лярви передачки нізащо не дочекається. Ач, кобила здоровенна, пику червону наїла, хоч прикурюй, а матір зовсім гине. І де ж це бачено таке: маму на кареті в больницю, а вона собі відразу зальотника в дім. Онде з вікна чути, як надривається…

Я подивився на прочинене вікно, осяяне червоним абажуром. Звідти долинав ледь хриплуватий п'яненький жіночий голос. Жінка співала частівку чи пісеньку, й від особливої зворушеності закінчення фраз були якісь верескливі. Я прислухався й не впізнав липкого голосу Пачкаліної в оцьому кокетливому мелодекламуванні. Голос виводив:

— Через неї мати