Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

«Ти всім нам потроху розповідав», – хотіла було сказати Сюзанна, але стрималася й поглядом попередила Едді, щоб він теж не розтуляв рота. Тоді Роланд був не при собі, він боровся з божевіллям – Джейк у його голові був мертвий та живий водночас.

– Коли ми гналися за Волтером? – спитав Джейк. – Після придорожньої станції, але до того, як я… був змушений упасти?

– Так.

– Трохи пам’ятаю, але мало. Наче сон.

Роланд кивнув.

– Тоді слухайте. Тепер, Джейку, я можу розповісти тобі більше, бо ти вже подорослішав. Та й усі ми, здається, теж.

І вдруге Сюзанна слухала розповідь Роланда, ловлячи кожне його слово. Розповідь про те, як у дитинстві він випадково у покоях матері натрапив на Мартена, радника свого батька (а власне, придворного чаклуна). Хоча, звісно, все це було не випадково. Якби Мартен не прочинив двері й не запросив його всередину, хлопчик пройшов би повз них, не зупиняючись. Мартен сказав Роландові, що мати хоче його бачити. Вона сиділа у своєму кріслі з низькою спинкою, і йому вистачило одного погляду на неї, пригнічену, з сумною усмішкою й опущеним додолу поглядом, щоб зрозуміти: син був останньою людиною, яку воліла б бачити тієї миті Ґабріела Дескейн.

Решту йому розповіли рум’янець на її щоках і червоний слід від поцілунку на шиї.

Так Мартен змусив його завчасу пройти випробування. Зброя, яку обрав Роланд (то був сокіл Давид), виявилася несподіванкою для його вчителя Корта, тож малий зміг його подолати, забрати в нього палицю… і нажити собі довічного ворога в особі чаклуна Мартена.

Весь побитий, майже в комі, з набряклим лицем, більше схожим на дитячу гоблінську маску, Корт спромігся дати новоспеченому стрільцеві пораду: триматися наразі якнайдалі від Мартена.

– Він сказав: хай історія нашого бою обросте легендами, – розповідав стрілець Едді, Сюзанні й Джейкові. – Радив почекати, доки на обличчі моєї тіні відросте борода, і тоді моя тінь почне являтися Мартенові у снах.

– І що, ти скористався його порадою? – спитала Сюзанна.

– Я не мав такої нагоди, – обличчя Роланда скривилося в болісній посмішці. – Я збирався всерйоз її обміркувати, але не встиг, бо все… змінилося.

– Отак завжди, правда? – спитав Едді.

– Я поховав свого сокола, свою першу в житті й, мабуть, найкращу зброю. А потім (про це я тобі точно раніше не розказував, Джейку) пішов до кварталу червоних ліхтарів. Літо того року видалося спекотне, з громом, блискавками і градом. І от у кімнаті одного борделю, де зазвичай гуляв Корт, я вперше переспав із жінкою.

Він замислено тицьнув гілкою в багаття, потім збагнув, що підсвідомо зробив символічний жест, і, криво посміхаючись, викинув палицю геть. Вона впала біля колеса покинутого «додж-аспена» і згасла.

– Це було приємно. Займатися сексом було приємно. Звісно, не настільки чудово, як ми з друзями це собі уявляли й пошепки обговорювали, але все одно…

– Думаю, молоді хлопчики завжди переоцінюють задоволення від сексу за гроші, сонце, – сказала Сюзанна.

– Я заснув під п’яні співи, гру на піаніно й стукіт граду за вікном. А вранці прокинувся від… ну… скажімо так, я прокинувся так, як ніколи не сподівався прокинутися в подібному місці.

Джейк підкинув у багаття дров, і язики полум’я миттю здійнялися догори, відкидаючи спалахи на Роландові щоки. Світло стерло глибокі тіні, що залягли в нього під бровами і нижньою губою. І слухаючи його, Сюзанна збагнула, що внутрішнім зором бачить усе, що відбувалося того ранку, який, напевно, був просякнутий пахощами мокрої бруківки і літнього повітря, підсолодженого дощем, все, що сталося в шльондриному ліжку над шинком у нижніх районах міста Ґілеаду, баронії Нового Ханаану, клаптика землі, загубленого в західних краях Серединного світу.

Просто хлопчик, якому все тіло боліло після бою, щойно пізнав таїну сексу. Просто хлопчик, який зараз виглядав молодше, на дванадцять, а не чотирнадцять років, спокійно спав, склепивши повіки своїх дивовижних синіх очей, а тіні від густих вій лежали на щоках. Хлопчик, чия рука покоїлася на грудях повії, а зап’ясток із подряпинами від яструбиних пазурів лежав на ковдрі. Хлопчик, який зараз востаннє в житті міцно спав, бо невдовзі йому судилося стати перекотиполем, котитися крутим схилом униз, як котиться камінець, що випав із гори скалля. Просто камінець, що вибиває інші камінці з їхніх місць, аж поки вся гора таких камінців не почне рухатися й земля не здригнеться від обвалу.

Просто хлопчик, просто камінець на схилі. Він уже відколовся і скоро покотиться вниз.

У багатті тріснув сучок. Десь у цьому сні канзаських рівнин голосно зітхнула якась звірина. Сюзанна дивилася, як іскри облітають Роландове обличчя, зараз більше подібне до лиця столітнього старого, і бачила в ньому хлопчика, улюбленця матінки-літа, що спав у ліжку хвойди. А потім почула, як хряснули двері кімнати, обриваючи останній його сон у Ґілеаді.

Великими кроками чоловік рішуче перетнув кімнату й підійшов до ліжка (Роланд не встиг навіть розтулити очей, а жінка, що спала на ліжку поряд, ще не почала реагувати на звук). Він був високий, худий, вбраний у линялі джинси й запилену сорочку з синьої тканини. Голову покривав темно-сірий капелюх зі стрічкою зі зміїної шкіри. Низько на стегнах гойдалися дві старезні шкіряні кобури. З них стирчали сандалові руків’я, що їх хлопчик одного дня візьме з собою в ті краї, де навіть не мріяв побувати цей похмурий чоловік з несамовитим поглядом, сповненим синього вогню.

Роланд, ще навіть не розклепивши повіки, зірвався з місця. Він перекотився на лівий бік постелі й сягнув рукою вниз, по те, що лежало під ліжком. Він рухався, як блискавка, так швидко, що аж страшно ставало, але Сюзанна побачила, чітко побачила, що чоловік у линялих джинсах був спритніший. Він ухопив хлопця за плече й смикнув, від чого Роланд упав з ліжка й розтягнувся на підлозі. Але й там не розгубився: рука блискавично потяглася під ліжко. Але вхопити не встигла, бо чоловік у джинсах припечатав йому пальці чоботом.

– Козел! – задихнувся від болю хлопчик. – Ти вилуп…

Але очі в нього вже були розплющені, тож ніщо не заважало йому побачити, що вилупком, який вдерся в кімнату, був його батько.

Хвойда вже прокинулася і, кліпаючи очима, сиділа тепер у ліжку. Вираз обличчя в неї був тупий і невдоволений.

– Шо це таке? – зарюмсала вона. – Не можна так ломитися до людей! От я зараз як закричу…

Не звертаючи на неї ані найменшої уваги, чоловік сягнув рукою