Читати книгу - "Мати чи бути?"

Справді, якби історія Європи тривала в дусі XIII сто­ліття, якби в ній повільно і разом з тим наступально роз­вивався дух наукового пізнання та індивідуалізму, то ми перебували б нині у досить щасливому становищі. Але ро­зум почав вироджуватися в маніпулятивний інтелект, а індивідуалізм — в егоїзм. Короткий період християнізації скінчився, і Європа повернулася до свого первісного язич­ництва.

Як би не різнились між собою окремі концепти, всі відгалуження християнства характеризує спільна озна­ка — це віра в Ісуса Христа як у спасителя, що віддав життя заради любові до ближніх. Він був героєм любові, героєм без влади, який не вдавався до сили, не прагнув ніким керувати, не бажав нічого мати. Він був героєм бут­тя, він ділився з людьми, віддавав їм те, що мав. Ці риси глибоко імпонували як римській бідноті, так і декотрим багатіям, які задихалися в атмосфері власного егоїзму. Ісус звертався до сердець людей, хоча з погляду розуму у кращому випадку його можна вважати наївним. Ця віра в героя любові завоювала сотні тисяч прихильників, багато з них змінили своє життя або самі стали мучениками.

Християнський герой був мучеником, оскільки за юдейською традицією найвищий подвиг — це віддати своє життя за Бога або за ближнього. Мученик являє собою ціл­ковиту протилежність язичницькому герою, уособленому грецькими та германськими героями. Мета останніх — за­воювання, перемога, руйнування, грабунок; гідний підсу­мок життя для них — гордість, влада, слава, перевага в умінні вбивати (Блаженний Августин порівнював історію Давнього Риму з історією зграї розбійників). Мірилом до­блесті язичницького героя була його здатність досягти вла­ди й утримати її, у мить перемоги він з радістю помирав на полі битви. В «Іліаді» Гомер дав величний поетичний опис діянь славетних завойовників і підкорювачів. Головне, що характеризує мученика, — де бути, віддавати, ділитися з ближнім, а язичницького героя — мати, підкорювати, зму­шувати. (Слід врахувати, що язичницький герой форму­вався в період перемоги патріархату над матріархатом. Панування чоловіків над жінками — це перший акт заво­ювання і перше використання сили з метою експлуатації; після перемоги чоловіків ці принципи стали основою чоло­вічого характеру у всіх патріархальних суспільствах.)

Яка ж з цих двох непримиренно протилежних мо­делей розвитку переважає в Європі? Якщо ми поглянемо на самих себе, на поведінку багатьох інших людей, і по­літичних лідерів зокрема, то побачимо, що наші уявлення про добро й цінності подібні до уявлень язичницьких ге­роїв. Історія народів Європи та Північної Америки, незва­жаючи на християнізацію, — це історія завоювань, пихи і здирства. Найвищі цінності нашого життя полягають у тому, щоб бути сильнішими за інших, перемагати їх, підкорювати та експлуатувати. Ці цінності відповідають на­шому ідеалу «мужності»; справжнім чоловіком є лише той, хто здатен боротися й перемагати; а той, хто не застосовує силу для досягнення своїх цілей, проявляє тим слабкість і брак «мужності».

Нема потреби доводити, що історія Європи — це іс­торія завоювань, експлуатації, насильства і підкорення. Це характерно майже для кожного історичного періоду, при­чому жоден народ, жоден клас не уникли цього, а подеколи доходило й до геноциду, як це було з американськими ін­діанцями; не є винятком і релігійні рухи, зокрема хрестові походи. Та чи мотивувалася така поведінка лише еконо­мічними або політичними причинами? І чи були христия­нами в душі работоргівці, правителі Індії, вбивці індіан­ців, англійці, які змусили китайців відкрити свою країну для імпорту опіуму, підбурювачі двох світових війн, чи є християнами ті, хто готує наступну війну? Може, ненасит­ними язичниками були тільки лідери народів, а величезні маси населення при цьому лишалися християнами? Якби це було так, то був би привід для оптимізму. Але, на жаль, це не так. Звісно, лідерам властива більша зажерливість, ніж їхнім підлеглим, тому що їм є що здобувати; однак пра­вителі не могли б здобути нічого, якби бажання завойову­вати й перемагати не було б і досі невід'ємною частиною соціального характеру.

Згадаймо хоча б той дикий, безтямний ентузіазм, із яким в останні два століття люди брали участь у різ­них війнах: мільйони їх були готові віддати життя заради того, аби була збережена репутація «найсильнішої держа­ви», «честь» чи прибутки. А який скажений націоналізм об'єднує людей, які стежать за перебігом сучасних Олім­пійських ігор, що буцімто служать справі миру! Насправ­ді ж популярність Олімпіад — символічний вияв західного язичництва. Вболівальники прославляють язичницько­го героя-переможця, а втім не помічають брудної суміші з бізнесу й реклами, що характеризують сучасну іміта­цію давньогрецьких Олімпійських ігор. У християнській культурі їхнє місце могла б посісти Містерія пристрастей Христових, але єдина Містерія пристрастей, яку ми ма­ємо, розігрується щорічно в Обераммергау і являє собою туристичну розвагу.

Якщо все це так, чому європейці й американці не відрікаються відверто від християнської релігії як такої, що не відповідає нашому часу? На те є декілька причин. Зокрема релігійна ідеологія потрібна для того, щоб під­тримати дисциплінованість людей і не підривати основ суспільства. Але є й більш впливовий чинник: щирі вірні, для яких Христос є найвеличнішим з усіх, хто здатен лю­бити, Богом, який пожертвував собою, — такі вірні мо­жуть повернути свою віру у відчужене переконання, що Ісус любить замість них. І тоді сам Ісус стає ідолом, а віра в нього починає підміняти людині її власний акт любові. Формула, хоч і не усвідомлена до кінця, вирізняється про­стотою: «Христос любить за нас; ми можемо й надалі по­водитися на кшталт давньогрецького героя, і все ж будемо порятовані, тому що така відчужена віра, „віра“ в Христа підміняє необхідність наслідування Христа». Що й казати, християнська віра є також жалюгідним прикриттям для людської зажерливості. І все ж я певен, що люди настільки сильно потребують любові, що спосіб поводити себе, немов хижий звір, обов'язково викликає в них почуття провини. Наша позірна віра в любов якоюсь мірою притуплює в нас біль від несвідомого почуття провини за те, що ми живемо без любові.

«Індустріальна релігія»

Після Середньовіччя розвиток релігії і філософії на­буває надто складного характеру, щоб розглядати його в цій книзі. Він характеризується боротьбою двох напрямів: християнської, духовної традиції в теологічній і філософ­ській формах та язичницької традиції ідолопоклонства й жорстокості, яка набирала різних форм у процесі розвит­ку і яку можна було б назвати «релігією індустріалізму й кібернетичної ери».

Гуманізм Ренесансу, який успадкував традиції піз­нього Середньовіччя, був першим періодом високого роз­квіту «релігійного» духу після середніх віків. У ньому з мак­симальною повнотою було виражено ідеї людської гідності та єдності людського роду як основи загальної політичної і