Читати книгу - "Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко"

— Клавір, — мовив блакитний.

— Цебер, — сказав чорний.

— Діон, — буркнув рожевий.

Вазар почекав, доки запанувала глибока тиша, і відрекомендував кожного механічного робота:

— Рокіт — досвідчений навігатор, Цебер — прекрасний механік, Клавір — мій помічник гуманітарного профілю, Діон — викладач точних наук. Мене ви знаєте, я — командир цього корабля і ваш вихователь.

Озвався Рокіт:

— У мене традиційне запитання до новобранців… Чому ви вирішили стати космодослідниками? — Витримавши паузу, робот повів далі: — Власне, це риторичне питання. Можете не відповідати, принаймні мені… Але послухайте. Робота космодослідника за своєю специфікою більше відповідає нам, роботам, та ще біокіберам. Люди ж, які присвячують своє життя дослідженню космосу, мусять відмовитись від багатьох чисто людських утіх. Однак і ми, механічні роботи, без вас не зробимо нічого. Абсолютно нічого. Нас не рухає цікавість — а що ж там далі? І скажу відверто, біокібери багато в чому ближчі до нас, механічних роботів, ніж до людей. Хоч самі біокібери цього й не хочуть визнавати… Але я певен, що якби суспільство складалося тільки з роботів та біокіберів, воно було б настільки ідеальним, що взагалі не змогло б розвиватися. Ми б не шукали від добра добра. Кожен з нас би чинив так, як вимагають закони загальної гармонії — і годі. Безумовно, в моїх словах є лише півправди. А друга половина має бути у словах вашої відповіді на моє запитання. А цю відповідь я чую такою: “Ми, люди, є тою силою, що оживляє метал і кристали, спрямовує і керує, ми — душа матерії, і саме тому ми хочемо бути космодослідниками, саме тому ми йдемо на великі жертви”. Ось так… — Рокіт підняв руку. — Я щиро бажаю кожному з вас здійснення всіх мрій.

Наступного дня о шостій ранку всі, окрім механічних роботів, сиділи в центральному навігаційному салоні. До запуску стартового анігілятора лишалася година.

— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно, — мовив тихо Вазар, сидячи в кріслі біля центрального пульта. — Я буду тільки щасливий, якщо помиляюсь… Але за дев’яносто сім років роботи я бачив так багато, що з повним на те правом можу стверджувати — винятки з правил трапляються вкрай рідко та й то, як кажуть, не з нами. Хай вас не дивують мої слова. Скоро старт. І я ніби повинен думати про інше. Проте щось непокоїть мене… Я передчуваю…

— Ви хочете запропонувати нам ще раз усе зважити? — похопилася Гванца.

— Так, — мовив Вазар. — Саме так.

— Ніхто з нас не змінить свого рішення! — рішуче сказала дівчина.

Вазар подивився на неї без осуду, повільно промовив:

— Я лише хочу закликати вас до серйозного ставлення… до аналізу своїх прагнень… І не треба, Гванцо, відповідати за всіх відразу. Краще скажи, якою особисто ти уявляєш свою майбутню долю? Я сподіваюсь, ти розумієш, що на вас чекає. Ти — жінка… Вибираючи долю косморозвідниці…

Гванца незадоволено пересмикнула плечима:

— Я про все подумала. І хочу всім довести, що можна… Я сама хочу вирішувати…

— Але ж не за мій рахунок, — перебив її Вазар. — Я хочу бачити наслідки своєї роботи. Я хочу виховати з вас справжніх космодослідників. Розумієш, Гванцо? Ніхто не боронить тобі самій вирішувати, проте… Моя упередженість, мабуть, є простою обережністю, хвилюванням. Але, Гванцо, мене чомусь непокоїть саме твоя доля. Ти вже пробач, дівчинко, мої відчуття мене рідко зраджують. Мені чомусь шкода тебе… Тебе щось турбує? Щось хвилює?

— Ні, — сказала дівчина і зашарілась. — Все гаразд.

— Що ж… Коли так, то прошу уваги. — Вазар натиснув клавішу на пульті перед собою і на великому екрані з’явилась карта з координатами їхнього маршруту. — Хочу вас попередньо ознайомити з трасою. Вона пролягає на максимальному віддаленні від світил і планет, а також від квадрів метеоритної насиченості. Час польоту — три роки. Мета: випробувати кожного з вас і збагатити певним запасом елементарних-знань і навиків, які ви потім будете розвивати, якщо комісія Академії, враховуючи мої рекомендації… Одне слово, на вас чекають випробування… А зараз прошу приготуватися до старту.

“Батьки, Земля, друзі, небо, сонце, і місяць, і вітер, і розваги на шкільному подвір’ї, і танці, і співи, і все, все, все зараз залишиться позаду. Ми вже не діти. Ми вже не діти! А хто ж ми тепер? Курсанти? Смішно. Нас кличе космос?

Страшно. Але ми вирішили. Три роки. Ми вирішили. Ми витримаємо. Три роки. Зате потім… А що буде потім? Старт!”

Чорне тло неба, космосу. Зірки. Всі напружено вдивлялися у ту безмежність, тамували кожен у собі радість і непевність, страх і піднесення.

І саме першого вечора, першого вечора після старту Гванца зайшла в номер до Антуана і тихо сказала, так тихо, що він спершу навіть не почув, стояв біля стінної шафи, розкладав на полиці речі, взяті з дому…

— Антуане… Я… Хочу тобі сказати… Антуане… Ти тільки не гнівайся… Вислухай спокійно… У нас… У мене буде дитина…

— Що? Що ти сказала?

— У нас буде дитина, — повторила Гванца. — Я знаю про це вже другий місяць. Але ж моя мама… Вона б нізащо не відпустила мене.

— Ти серйозно? Ти збожеволіла?!

— Антуане… — мовила Гванца жалісливо. — Антуане… Ти вже не любиш мене?

— Ти… Ти… Про що ти думала? Навіщо ти полетіла, якщо знала… Гванцо…

— Я не хотіла, аби ти заради мене змінював свої плани… Я хотіла, щоб усе було так, як ми планували, як ми мріяли…

Антуан криво усміхнувся:

— І ти гадаєш, що зараз усе буде так, як ми планували?

— Не хвилюйся, Антуане. Я про все подбаю. Тобі не треба хвилюватись. Я не зв’яжу тобі руки. Чуєш?