Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

Я задивився в її очі. І надто пізно помітив швидкий рух збоку. А коли помітив, то не встиг уже нічого зробити. Вже пролунав постріл.

Вона не скрикнула, навіть не сіпнулася, просто звалилася на підлогу — у Конторі гарно навчали вбивати швидко. Я не кинувся до неї — не було потреби, це вже нікому б не допомогло, нікого б не врятувало. Я не скрикнув, я нічого не сказав. Я просто дивився на неї й відчував, як мене поглинає біль. Шалений, скажений біль. Він накотився величезною гуркітливою хвилею й одразу ж відступив. Певно, в цю мить я подорослішав на вічність…

Я поглянув на Макса. Він опустив рушницю.

— Ти б іще з вогнеметом припхався, — сказав я крізь зуби.

— Вогнемета на складі не було, — знизав він плечима. — Я думав, що ти його забрав. Хіба суперменам не належить ходити з вогнеметами?

— Так то суперменам… — відповів я, кивнув на Аню. — Навіщо ти це зробив?

— Бо ти не зміг, — відповів він і посміхнувся. Щиро так посміхнувся, гарно, зовсім по-дитячому.

Нелюд. Тварина. Звір. Убивця.

Ми можемо досхочу вбивати собі подібних, та яке ми маємо право чіпати інших?

Нова хвиля накотилася на мене. Тільки тепер це був не біль. Це була злість. І не звична холодна й стримана, ні, це була чорна й безжальна злість.

Я вихопив зброю з кишені. І пролунав другий постріл. І третій, і четвертий, і п’ятий.

Потім я довго мовчки витріщався на підлогу.

А потім тихенько, обережненько, зовсім невпевнено задзеленчав «червоний». Я натиснув на кнопку.

— Що там у вас? — сухо поцікавився Жарох.

— Обидва об’єкти знищено, — відрапортував я.

Жарох сидів у своєму кріслі та зосереджено набивав люльку.

Я розвалився в кріслі навпроти з пляшкою пива в руці й уважно спостерігав за процесом набивання.

— Знову біжиш поперед батька в пекло, Джокере, — незадоволено повідомив мені Жарох.

Я всміхнувся і сьорбнув іще пива. Він нарешті завершив маніпуляції з люлькою, розкурив її та звів очі на мене. Він чекав на відповідь. Йому було цікаво, коли і як я встиг зрозуміти, що Макса потрібно ліквідувати також.

Наказ убити індиго мав пролунати одразу ж після смерті Ані. І якщо ліквідація Ані досить довго була під питанням, то доля Макса була вирішена нашими шефами ще до початку справи, ще до нашого з ним знайомства. Це неважко було зрозуміти. Треба було просто зіставити декілька відомих мені фактів. Макс читав думки, тому мені про це не можна було знати аж до моменту безпосередньої ліквідації. У віщих снах Макс бачив власну смерть, після снів Макс приходив до мене й намагався випитати, чи зможу я вбити його, отже, Макс бачив свою смерть від моєї руки. Йому надали про мене досить багато інформації, а люди, які зазвичай володіють такою інформацією, довго не живуть.

Досить довго мені здавалося, що керівництво збирається списати мене, навіть замінити тим самим Максом, а насправді вони давно вже списали його. Списали аж до ліквідації. На відміну від мене, він виявився невдалим експериментом, на відміну від мене, він вийшов з-під контролю. Він став надто зухвалим і неслухняним, він постійно плутав роботу з особистим життям, але ніколи не вважав, що робота і є його особисте життя. Він був відпрацьованим варіантом, Анею шефи намагалися замінити його. Він був мерцем, який має просто доробити свою роботу — ввійти в контакт з новим матеріалом для експериментів. Це було настільки помітно, що навіть дивно ставало — як я не зрозумів усе набагато раніше?

Жарох чекав на відповідь.

Що я мав пояснювати йому? Як це все пролетіло в моїй голові після того, як я побачив Максову дитячу посмішку, недоречну в ситуації, коли під ногами остигає труп убитої дівчинки? Після того, як подумки обізвав його нелюдом і одразу ж згадав, що він із Анею — однієї крові? І зрозумів, що його вони, динозаври, зараз бояться не менше, ніж боялися щойно знищеного ним об’єкта?

— Я не біжу, — посміхнувся я Жарохові й відсалютував пляшкою, — я вже в пеклі. І ти це знаєш.

Він підняв брову.

— Мені здалося, чи я почув нотку гіркоти в твоєму голосі? Що трапилося, синку? Раніше тобі це пекло подобалося… Старішаєш?

Я зробив іще ковток.

— Вже постарішав, Жароху. Вже постарішав. І втомився.

Я, мабуть, піду.

Декілька секунд він удивлявся мені в очі — пересвідчувався, що моє «піду» означає саме те, що я мав на увазі.

Не з халупи я вирішив іти, не у відпустку. Я вирішив іти з Контори. Далеко й назавжди.

Нарешті пересвідчився. І змінився. Милий дідусь із люлькою миттєво перетворився на справжнього Жароха — зібраного, міцного, з холодним пронизливим поглядом.

Навпроти мене сидів великий і жахливий Жарох власною персоною. Навпроти мене сиділа сама смерть. Нарешті я знову побачив істинне обличчя свого названого батька — я побачив обличчя звіра. Посміхнувся йому й весело поцікавився:

— Влаштуємо бійку? Подивимося, чи перевершить учень свого вчителя? Давай у стилі кунг-фу — я таке в якомусь фільмі бачив… А, ні, у мультику. Так і називався: «Панда Кунг-Фу». Ти не бачив? Дуже раджу, веселий такий мультик…

Жарох стійко вислухав усю цю маячню, потім тихо сказав:

— Джокере, ти чудово знаєш, від нас неможливо піти.

Живим.

— А ви спробуйте зупинити, — запропонував я. І раптом Жарох розслабився. Зітхнув, відкинувся в кріслі,