Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

то не здорово. Вмикаю магнітофон, ставлю поганенький, тріскотливий запис Дебюссі і читаю свою недописану прозу. Образ Ліди здається мені статичним і непереконливим, єдине, що добре виписано — її тіло під час кохання, тіло старшої, досвідченої жінки, перед якою ніяковієш, почуваєшся шмаркачем, перед якою хочеться впасти навколішки й слухати все, що вона скаже. Це прекрасне, ще поки не старе тіло, в якого ледь вловимий, лагідний запах років і досвіду, глибокої, вистражданої любові, що народжується не від радощів і втіх, як це зазвичай буває в юних людей, а від палкого бажання присвятити себе іншому, цим бажанням; пауза; мені здається, що це приходить із роками, із важким досвідом утрат і здобутків, коли відчуваєш гостро, а цінуєш боляче, коли прощаєшся з німим криком на вустах, а радієш із тихими мовчазними словами подяки, про які ніхто не знає. Я ще не вмію так кохати, як Ліда, але обов'язково мушу до цього прийти, мушу пробудити це в собі. Це, мабуть, неймовірно важко, і не знати, чи вдасться такої любові досягнути. Дека, дізнавшись про ці думки, напевно сказав би, що це піддатливість пристрасті, слабкість перед власним почуттями. Хай буде так. З кухні забираю свій чайник і наливаю окріп у кружку, сьорбаю, але вода надто гаряча. Не знаю, як завершити цю прозу. Не бачу кінця.

Заходить Юля і кличе обідати. Йдемо до неї. Дека сидить за столом. Швидко летить час, я навіть не помітив, як минуло півтори години. Юля насипає нам рисовий суп. Після порції прошу добавки. Юля сміється й каже, що суп вийшов не зовсім смачний, нема м'яса. Дека жартує, ми вегетаріанці, і взагалі, м'ясо розвиває в людині агресію та злобу. Він підморгує мені, чи почуваюся вегетаріанцем; відповідаю, що не знаю, в кого там що викликає м'ясо, але я вже два роки майже не їм його, і злий, як дикий собацюга, ще трохи і почну гавкати й кидатися на людей. Юля каже, що мені треба насипати ще одну мисочку, щоб попустило. На друге вона дає гречку з маринованими помідорами. Дека від задоволення усміхається й каже, що візьме собі Юльку за дружину; мала, підеш за мене? Вона сором'язливо й розгублено усміхається, дивиться на нього здивованими, розширеними очима.

«А як же мальчік? Я ж його люблю...»

«Мудило рідкісне твій мальчік, — поважно каже Дека і наминає кашу. — Чого витріщилася? Підеш за мене?»

«Да ну тебе, — вдавано ображається Юля і каже: — Слухайте, може, житимемо втрьох?»

«Я не проти, — жує Дека, — Віталіка всиновимо, воно ж саме — бідове, пропаде, а так хоч харчуватиметься... Юля, так підеш за мене?» Дивна інтонація, з якою він повторює ці слова, надає їм іншого смислу. Юля кокетує, що всі мужики — сволота рідкісна, і взагалі — чого мальчіка ображаєте? Він вам нічого поганого не зробив, ну математик, ну пургу всіляку читає, ну трохи дурненький, ревнує без причини, хіба це підстава його не любити? Дека торкається долонею її обличчя й каже: «Мала, якщо він тебе образить — я йому гланди через дупло вирву, буддизм таке не толерує, але за тебе, Юля, я забуду про буддизм, ти не проти?»

«Мені це подобається, — сміється вона, — Дека, я матиму на увазі, що ти мій запасний варіант, добре?»

«Запасних варіантів не буває, — він насуплює брови, як старий, задрипаний гуру, — є лише один шлях — той, який ми проходимо і про який нічого не знаємо».

«Мого улюбленого мальчіка бити — це також твій шлях?»

«Я серйозно». Дивлюся на Деку, не стримуюся й регочу: давай зав'яжемо з буддизмом і перейдемо на інквізицію або на методи Гімлера. «Я не проти», — кухонним рушником він витирає губи.

«Юля, це все від м'яса. Ти сьогодні давала Деці м'ясо? Тільки чесно? Я так і знав, тільки-но цей мудак з'їсть м'ясо, як одразу забуває про просвітлення».

Після обіду Юля виганяє нас, хоче готуватися до іспиту. Мені ліньки сідати за підручники і я йду вештатися Ніжином. Планую йти до гоголівського корпусу в надії зустріти знайомих — друзів, одногрупників — і сплавити до вечора час. Увечері мене чекає Ліда, ми повинні з'ясувати день від'їзду на Азовське море. Внизу, у вестибулі, зустрічаюся з комендантом общаги і вахтером Петрівною. Перша мене пиляє, щоб до 1 липня звільнив кімнату, позабирав свої манатки, і щоб не так, як минулого разу, чуєш, не так, а щоб гарно поприбирав, бо як побачу сміття, більше ніколи не поселю. Петрівна, навпаки, мовчки усміхається й підморгує, ніби хоче сказати, синок, все буде добре, ти головне — цій карзі не заперечуй. Від розмови з комендантом з'являється депресняк, я не знаю, куди подітися, де на цих кілька місяців знайти помешкання. Дека запрошує в Чернігів, кличе до себе в село Єліне аж на півночі Чернігівщини, де в роки війни товклися партизани Медвєдєва. Не сидіти ж мені в нього на шиї. Є можливість поїхати на археологічні розкопки (там би міг вбити це літо), хоча ні — про це треба було думати раніше, коли формувалися групи. Закурюю. Біля гоголівського корпусу вітаюся з кількома знайомими студентами зі старших курсів, сідаю поруч. Небо захмарюється і накрапає легкий дощ. Настя просила, щоб зайшов до неї сьогодні ввечері. Якщо піду — значить, усе пропало, не зможу її кинути. Згадую нашу ніч, і мені стає сумно, глибоко в душі не хочу її втрачати; мабуть, це комплекс власника, на який страждає більшість чоловіків. Дощ сильнішає і переростає у зливу. Студенти підриваються з лавок і забігають у корпус. Я підіймаюся сходами на другий поверх і заходжу в читальний зал, набитий людом, шукаю одногрупників, але нікого не помічаю, лише знайомих з інших груп і курсів. Навіть нема де сісти. У крайньому від вікна ряді помічаю Тому, яка сидить над грубезною книжкою. Вона дуже кумедна, коли читає: на лобі зморшки, зосереджений погляд, а обличчя таке, ніби вивчає Гайдеґера, зайн унд цайт, буття-у-світі, від якого вона так горбиться. Красивих жінок, коли вони заклопотані, сприймати серйозно, мабуть, неможливо, а ще коли вони міркують на глобальні теми, висловлюються з цього приводу й напружують мізки... це вже занадто, це, певно, те ж саме, що сімдесятилітній