Читати книгу - "Колишній, Ульяна Соболева"

У цей момент Андрій закашлявся, у горлі - наче кістка стала. У голові вибухнула атомна бомба. У нього апокаліпсис, мать вашу. Особистий трапився. Думки хаотично чіпляються одна за іншу, але пазл не складається.

- Андрію, по-моєму, ти захворів. Червоний як рак і спітнів. Іди додому, мене ще заразиш. Ти знаєш, як я захворію, так потім місяць видертися не можу. Даються взнаки роки на нарах.

Асланов зупинив машину біля особняка Коршунова, проводив шефа до дверей. Дав кілька вказівок Кирилу і повернувся в машину. Зірвався з місця і пригальмував через кілька метрів. Вийшов на вулицю, згріб руками сніг, і вже в який раз за вечір, протер обличчя. Потім вихопив телефон із кишені і набрав номер. Сперся на капот автомобіля і, притримуючи трубку плечем, дістав сигарету.

- Асланов?! Якого біса? - Голос Корецького здавався сонним.

- Треба поговорити! Зараз!

- Чому дзвониш по звичайному номеру? Де робочий стільниковий?

- Треба зустрітися - я сказав. Зараз приїду до тебе.

- Ти що твориш? Зовсім здурів, Асланов? Негайно вимикай телефон.

- Плювати! Чекай - скоро буду!

Проїжджаючи по мосту, Андрій відкрив вікно і щосили жбурнув стільниковий на дорогу. Вантажівка, що проскочила поруч, відразу ж стерла апарат на прах.

***

Андрій легко піднявся по сходах на третій поверх добре знайомого будинку. Скільки років він тут не був? Останній раз назавжди закарбувався в його пам'яті. Шкодував він про те, що побив друга до смерті? Іноді. Коли згадувалися роки в армії, а потім спільний бізнес, який піднімали удвох з нуля.

Зупинився біля дверей і, глибоко зітхнувши, хотів постукати, але ті відчинилися самі. Корецький пропустив колишнього друга в квартиру. Кілька хвилин вони дивилися один на одного, потім усе так само мовчки пішли на кухню. Артем рукою вказав на стілець, але Асланов так і залишився стояти.

- Говори! - скомандував Артем і поставив чайник на плиту.

- Кинув, значить! - видихнув Андрій - Кинув її з дітьми? Набридла? Головне: у мене забрав, а потім викинув?

Рухи Артема були блискавичними. Він різко розвернувся і з такою силою заїхав Андрію в щелепу, що той упав. Корецький схилився до нього і ривком підняв за комір на ноги, притиснув до стіни.

- Це тиииииии! Тиииии її кинув! - завив Артем – Не знаю, що ти там собі придумав, яка шлея потрапила тобі під хвіст, але сьогодні ти мене вислухаєш! Ти будеш слухати все, що я тобі скажу!

Андрій спритно підім'яв друга під себе і схопив за горло.

- Ти з нею спав! Тебе бачили сусіди! Я все знаю!

- Не було нічого! Ніколи не було! Ти ідіот! Самодур! Отелло грьобаний, мать твою!

- Брешеш, мрааазь!

Андрій придавив ще сильніше.

- Не брешу, просто ти не хочеш слухати правду! Я не спав з Веронікою ніколи! Так, вона мені подобалася, але вона любила тільки тебе. Ти кинув її вагітною. Чуєш, мать твою?! Ти її кинув!

Руки Андрія поступово послабили сутичку, і він сів на підлозі, притулившись спиною до стіни. Дістав сигарету і закурив.

- Я приїхав тоді рано-вранці. Вітьок був бухий. Сказав, що ти до неї майже щодня приїжджав. Піднявся в квартиру, а там білизна на підлозі, недопалки в попільничці і пляшка на столі. Що я міг подумати?

Артем закашлявся, насилу підвівся і сів поруч. Відібрав у Андрія цигарку й жадібно закурив, той дістав іншу.

- Парубочий вечір... - простогнав Артем і потер шию, де чітко закарбувалися сліди від пальців Андрія.

- Що?!

- Ми там влаштували парубочий вечір. Святський одружився. Поки тебе не було, зустрів якусь дівчину-малолітку. У нього хата однокімнатна, туди натовпом не завалишся. Ніка твоя сама запропонувала. Мені ідея сподобалася. Вона до Світлани поїхала, а ми до неї. Ну, звичайно, дівчата, випивка, стриптиз. Свідків купа, Асланов. Усі наші були.

***

Андрій різко вдарився потилицею об стіну і зі стогоном заплющив очі.

- Це тобі треба набити морду, Асланов, щоб у неї мізків додалося. Я й сказати нічого не встиг. Чорт, через тебе, примурка, у лікарні місяць валявся. Ти мені ребро і щелепу зламав, башку, придурок, проломив. Та начхати на мене. Ти хоч розумієш, що ти з нею зробив? Ти її знищив морально. Просто розмазав. Кожен із нас мріяв зустріти тебе і прибити. Ніка зовсім без грошей залишилася. Вагітна. Мати хвора. Ми всі по черзі до неї приїжджали. Бабки вона не брала. Ти її знаєш - горда. Так ми продуктами. Я про твій візит до мене, перед від'їздом, не розповідав - пошкодував.

- Діти мої? - тихо запитав Асланов і затягнувся сигаретою. Душа рветься від сумнівів. Липкий страх отримати відповідь повзе по спині струмками поту. Дивний страх із передчуттям, тріумфом і огидним почуттям провини.

- Ще раз запитаєш - уб'ю! Не смій про неї так, зрозумів?! Вона свята. Я таких ніколи не зустрічав. Усі ці роки нікого в неї не було. Усе тебе, ідіота, любила. Я відразу зрозумів, що ти на пропозицію майора погодився. Куди міг подітися? Немов розчинився. Він і мені тоді пропонував, але я ще думав.

Артем підвівся з підлоги і простягнув руку Андрію, той відмахнувся і скуйовдив волосся. Емоції зашкалюють.

«Мої діти...Мої...Мої...Ніко, чому ти мовчала?! Чому нічого не сказала?! Я мав право знати...Ні, я не маю жодних прав. На колінах буду благати - не пробачиш».

- Чому раніше не сказав?

- Не мав права. Ніка вирішує: знати тобі чи ні. Зараз ти мене припер до стінки, а взагалі не заслужив ти ні її, ні дівчаток. Гнати тебе в шию, як пса поганого. Якщо б міг, сам би всі зуби тобі повибивав. Таке щастя в руках тримав і упустив. Засудив її без суду і слідства. Він думав...Йому сказали... А мізки включати не пробував, Асланов? Усе рубаєш з плеча.

Андрій подивився на друга й опустив голову.

- Ти прав, Корецький. Кожне твоє слово - істина. Якщо хочеш, бий – чинити опір  не буду. Другу щоку підставлю.