Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-Чорт би забрав ці дороги!

Вікентію залишалося лише лаятися, сидячи за кермом «Сонати». У це відрядження він вирушив на службовому авто, принаймні, зареєстрованому на адвокатське об’єднання «Жмак та партнери». Кожен з адвокатів мав право на таке, хоча він зазвичай їздив Києвом власним «Фордом». А тепер, мабуть, буде «Фіскером». Тому на «Сонаті» їздив, здебільшого, його помічник, Денис. Зараз він сидів поруч, а позаду – Сергій Борисович зі своїм напарником по бізнесу, Павлом Даниловичем. От тільки Денис, заїхавши за ними усіма, їхав від самого Києва до Решетилівки, звідки потрібно було звернути на місцеві дороги. Там Вікентій змінив його, але самі дороги мали ділянки трьох типів. Частина – це була новозбудована траса, але усі інші поділялися між тими, де ремонти йшли зараз, та тими, які були просто у жахливому стані та, здавалося, складалися з самих лише ям, деякі з них були великі, глибокі та із гострими краями. Така дорога не просто вимагала від водія підвищеної уваги, - головне було у тому, що поїздка займала більше часу, ніж вони розраховували. Хоча, здається, встигали…

-Правильно ви, мабуть, зробили, Вікентію Максимовичу, що власну не взяли! – зауважив Денис.

-Треба було «Лендровер» брати! – пробурчав адвокат, гальмуючи перед черговою вибоїною.

-А який? – поцікавився з заднього сидіння Павло Данилович. Його напарник лише розсміявся:

-О, на улюбленого коника сів! Якщо ви, Вікентію, маєте «Лендровер», - тепер не відчепиться!

-Коники – то добра справа! «Дефендер» в мене, довгий. Брав для полювання, але зараз їжджу рідко, тож, стоїть майже увесь час. Іноді – на природу, ну, й коли снігу багато, - пояснив Вікентій. – Мені ж, якщо сніг випало по коліна, ніхто судові засідання не скасує! От і доводиться… А у вас..?

-«Паджерик» другий, короткий, - пояснив бізнесмен, маючи на увазі «Міцубісі Паджеро» другого покоління із короткою базою та тридверним кузовом. – Турбодизель. Підготовлений, а для міста інше авто є… А ваш стоковий, чи щось робили?

Як і припустив Сергій Борисович, залишок дороги пройшов у обговоренні тюнингу позашляховиків. Павло Данилович був людиною, яку це захоплення поглинало цілком, поза межами бізнесу, звичайно.

Але через деякий час вони вже їхали містом.

-Це тут завжди так? – поцікавився Денис, вказуючи на хмару диму.

-Часто. Металургійний комбінат, - пояснив Павло Данилович. – Місцеві постійно скаржаться. Але ці «активісти» чомусь взялися за нас…

-Мабуть, комбінат … вирішив усі питання, - зробив висновок   Вікентій, повертаючи на вузьку вулицю, як показував навігатор. Та здивовано перепитав, побачивши вказівник: - Як називається ця вулиця?

-Прохідний Тупик, - сказав Сергій Борисович. Адвокат і сам прочитав це, але не міг повірити власним очам. – Але нам не туди, а на сусідню…

-Задорнов помер, але справа його живе… - пробурмотів Вікентій, згадавши російського сатирика, який був відомий тим, що підмічав та озвучував подібні нелогічні назви, гасла та просто вирази. Щоправда, у останні роки життя скотився до дуже дивних поглядів.

Але скоро авто зупинилося, четверо чоловіків вийшли з нього та попрямували до старої цегляної будівлі, де знаходився Заводський районний суд, у назві якого досі була вказана стара назва міста – Дніпродзержинськ. Місто перейменували, а для зміни назви суду потрібен був закон, тому багато судів залишалися у такому становищі, коли не було вже відповідних міст чи районів…

Пройшовши повз пост охорони, усі опинилися у коридорі, та Вікентій постукав у двері й повідомив секретаря, що на чотирнадцяту тридцять до судді Гаркавенко прибула сторона скаржників. Дівчина відповіла звичною пропозицією усіх секретарів судових засідань:

-Чекайте!

Цього разу, щоправда, їх досить швидко запросили до зали судових засідань. Секретар зібрала документи учасників процесу та внесла їхні дані до комп’ютера. Скоро з’явилася суддя, жінка середніх років, та оголосила про відкриття засідання та про те, що буде розглядатися скарга адвоката Невмер-Голови в інтересах товариства з обмеженою відповідальністю «Промисел» на бездіяльність органу досудового слідства.

-Хто з’явився? – спитала суддя, та секретар доповіла: представники скаржника – директор Лознюк та адвокат Невмер-Голова, представник органу досудового слідства та прокурор не з’явилися.

-Думка про можливість розгляду у їхню відсутність? – спитала суддя, та Вікентій відповів:

-Якщо вони повідомлені, вважаю за можливе. Тим більше, що прокуратура знаходиться у будівлі навпроти, наскільки я бачу, тому явка прокурора не була б утрудненою. – У добре поставленому голосі звучала іронія.

Суддя постановила розглядати скаргу, та, з’ясувавши анкетні дані адвоката та директора, надала слово для пояснень. Вікентій підвівся зі стільця. Перед ним лежали документи, у тому числі копія скарги, але говорив він по пам’яті.

-Ваша честь, суть скарги полягає у тому, що товариство «Промисел» звернулося до органу досудового слідства із заявою про вчинення кримінального правопорушення, навіть не одного. Мова йде про протидію законній господарській діяльності, вчинену організованою групою, - частина третя частини двісті шостої Кримінального кодексу, - та блокування транспортних комунікацій, - частина перша статті двісті сімдесят дев’ятої… Як було вказано у заяві, вказані злочини полягали у блокуванні території товариства та під’їзних шляхів, створення неможливості завезти сировину та вивезти продукцію, та усе це – з метою припинення роботи підприємства. І що ж робить орган досудового слідства? Замість того, щоб внести відомості до ЄРДР[1] та розпочати слідство, - вони дають відповідь, що складу злочину тут немає, та що, як вони це назвали, «звернення» товариства розглянуто у порядку для звернень громадян. Але це було не звернення, а саме заява про вчинення кримінальних правопорушень. Стаття двісті чотирнадцята КПК[2] не передбачає іншого варіанту дій, окрім як внесення відомостей до ЄРДР та початок розслідування. Тому бездіяльність органу досудового слідства є протиправною…