Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

- Ей, Ані, що ти робиш? - сказав він і ліг біля мене на ліжко.

- Я взагалі-то намагаюся заснути, але ти мені заважаєш, - потягнулась я і сіла на ліжко.

- Заснути? Зараз? Тільки о шостій? Ти хоча б знаєш, що таке нічне життя у Вашингтоні? - Дейв здивовано подивився на мене.

- Так, знаю. Це гучні вечірки, алкогольні напої й найголовніший гість програми - поліція. Два дні тому ми це бачили на власні очі.

- Ма-а-а-йже, але це зовсім не те, про що я тобі говорю. О восьмій вечора чекаю тебе у дворі,- відповів хлопець і пішов до дверей.

- Що це значить? Ми кудись підемо? 

Дейв усміхнувся.

- До тебе завжди так повільно доходить? 

- Я серйозно. Ну розкажи-и-и, - продовжувала допитувати я.

- Побачиш все на власні очі, - підморгнувши промовив він і зачинив двері.

Вау, а це цікаво. Куди він збирається повести мене? Це буде просто зустріч, чи може побачення? А що вдягти? Джинси і легеньку куртку, чи плаття? Чорт!

Я дістала з полички просту вишневу сукню та лодочки на невеликому каблучку. Розчесала волосся, вклала його на плечах і причепила перші пасма шпилькою. Глянула на годинник - залишалося десять хвилин до восьмої. Я покрутилася перед дзеркалом і тихенько вийшла з кімнати, зійшовши вниз по сходах. Біля дверей я зіткнулася з татом. Чорт...

- Аніка, ти кудись ідеш? - подивився на мене тато здивованим поглядом.

- Ем, ні.. Тобто, так. Я вирішила прогулятися біля озера і подихати свіжим повітрям, скоро прийду, - почала вигадувати я.

- У такому вигляді погуляти біля озера? Ну, добре... До речі, тільки що бачив Дейва, і він сказав, що їде до якихось друзів, то я вже подумав, що ти, може, з ним. Хоча, неважливо... Коли ти повернешся?

Ох, потрібно якось завершувати цю розмову. Дейв чекає.

- Десь через годинку. Ще не знаю точно. Перекажи мамі, щоби не хвилювалася. Люблю тебе, - сказала я, поцілувавши тата.

Я взяла чорний плащ з шафи й швидко вийшла з дому, поки тато ще щось не сказав. Біля воріт стояла машина, а біля неї Дейв. Він одягнений у чорні штани, сіру футболку та чорну шкіряну куртку. Блін, я тепер пошкодувала про те, що одяглась так офіційно, бо сам Дейв одягнувся просто, але зі смаком. Хлопець побачив мене і широко розплющив очі. Він провів мене до болю знайомим поглядом. Тим самим поглядом, що і вперше, коли побачив мене. Я лагідно усміхнулася та підійшла до нього. Він досі не зводив з мене очей.

- Може вже скажеш щось? Мені не гарно? - запитала сумно я, пригладжуючи сукню.

- Ні, ні, ти прекрасна. Справді. Прекрасна. - відповів Дейв, даруючи мені свою прекрасну усмішку.

Я віддячила тим самим жестом.

- То куди ми поїдемо?

- Побачиш. Сідай швидше, щоби нас не помітили батьки, - сказав тихо він і відчинив переді мною дверцята машини.

Я сіла у салон, Дейв біля мене, за кермо. Ми виїхали. Цілу дорогу ми сиділи тихо, у салоні було чути лише музику. Я пильно вдивлялась у дорогу. Спочатку ми їхали по знайомих мені дорогах, але потім Дейв повернув свою машину в інший бік, зовсім туди, де я ніколи раніше не була. Мене це трохи насторожило, але я вирішила не порушувати тишу і сиділа тихо. Я довіряла Дейву, хоча не знала, правильно це, чи ні.

Раптом машина зупинилася біля лісу. По шкірі пробігли мурашки, але не від Дейва, а від того, що стало лячно. Я все-таки вирішила запитати:

- Куди ти мене завіз? Що це за місце? - я спробувала заховати в собі страх, але це не дуже виходило.

- Я ж сказав, що усе зараз побачиш. Виходь, - відповів спокійно він і показав рукою, щоби я нарешті вийшла.

Я відчувала реальний страх, адже це ліс, і в ньому дуже темно. Тільки де-не-де світилися маленькі ліхтарики. Я вийшла з машини.

Після цього Дейв взяв мене за руку і повів стежкою у темний ліс, прямо у його глибину. Хм, знаю я, що може зробити хлопець з дівчиною у лісі: вбити, зґвалтувати, заховати, або просто залишити помирати! Ще й уночі! Страх серйозно заволодів мною, і я прямо спитала:

- Дейв, якого біса ми сюди йдемо? Що ти хочеш зробити? Давай зразу вбий мене, чи ще щось, але не лякай так...

- Боже, Ані, що ти верзеш? - закотив очі Дейв. - У мене є сюрприз для тебе ось і все. Я що, дійсно на якогось маніяка схожий? Подивись вперед, бачиш там вогні маленькі?

Він показав рукою у далечінь. Я примружилася.

- Бачу, але це просто ліхтарі, якими освітлюється ліс, щоби не було занадто темно.

- Ні, це не просто ліхтарі. Ходімо, - хлопець взяв мене за руку і повів мене до них швидше.

Ми підходили до ліхтарів все ближче і ближче. Ліс ставав все більш світлим, можна було розглянути кожне дерево. Стало спокійніше. Пройшовши декілька стежок, ми вийшли на галявину, на якій було безліч ліхтариків та гірлянд, а недалеко від самої галявини стояв невеликий закинутий будиночок. На його даху, теж світилися маленькі гірлянди.

Нічого собі! Ось що хотів показати мені Паркер молодший. А я вже не знати, що собі надумала...