Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Рішенням, яке всіх задовольнило (крім нечисленних екстремістів, що боролися за «збереження незайманої природи Місяця»), стало завезти всі зразки на давній супутник Землі й тримати їх у лабораторії в кінці кілометрової шахти, висвердленої в самотній горі Піко, одній з найпримітніших рис рельєфу Моря Дощів. Минули роки, і до них приєдналися деякі з найвидатніших зразків направленої не в той бік людської винахідливості — тобто, правду кажучи, божевілля.

Тут були гази й аерозолі, що навіть мікроскопічними дозами спричиняли повільну або миттєву смерть. Деяких з них створили члени релігійних культів, що хоч і були розумово неврівноважені, але спромоглися здобути чимало наукових знань. Багато з них вірило, що наближається кінець світу (під час якого, звісно, будуть врятовані лише їхні послідовники). А якби Бог виявився забудькуватим і не виступив би за оголошеним графіком, вони хотіли бути готовими виправити Його прикрий недогляд.

Перші напади послідовників цих смертельних культів були скоєні на вразливі цілі, такі, як людне метро, виставки, спортивні стадіони, музичні концерти… ­десятки тисяч загинули й безліч постраждали, перш ніж це божевілля взяли під контроль на початку два­дцять першого століття. Як часто буває, з цього лиха вийшло й трохи добра, бо воно змусило світові органи підтримки правопорядку працювати разом як ніколи. Навіть країни-ренегати, що заохочували політичний тероризм, виявилися нездатними терпіти цей випадковий та геть непередбачуваний його різновид.

Хімічні й біологічні агенти, використані в цих нападах, а також у ранніх формах військової справи, приєдналися до смертельної колекції в Піко. Їхні антидоти, коли вони існували, також зберігалися разом з ними. Людство сподівалося, що жодна з цих речовин більше нікого не потурбує, але на випадок відчайдушної потреби всі вони були доступні й зберігалися під сильною охороною.

Третю категорію об’єктів, що зберігалися в сховищі Піко, хоч і можна класифікувати як заразні хвороби, ніколи не вбивала й не калічила прямо. До кінця двадцятого століття вони навіть не існували, але за кілька десятиліть наробили шкоди на мільярди доларів і часто нівечили людські життя так само ефективно, як і тілесні недуги. То були хвороби, що вражали найновішого й найуніверсальнішого помічника людини — комп’ютер.

Узявши свої імена з медичних словників — віруси, пріони, черви — вони були програмами, що часто з моторошною точністю імітували поведінку своїх органічних родичів. Деякі були нешкідливі — трохи більші за грайливі жарти, складені для того, щоб здивувати або розважити комп’ютерних користувачів несподіваними повідомленнями й зображеннями на екранах. Інші ж були набагато тихіші — навмисне спроєктовані агенти катастрофи.

Здебільшого їхнє призначення було цілковито корисливе: то була зброя, яку технологічні злочинці використовували, щоб шантажувати банки й комерційні організації, що вже цілковито залежали від ефективної роботи власних комп’ютерних систем. Отримавши попередження про те, що їхні бази даних у певний час будуть автоматично стерті, якщо вони не переведуть кілька мільйонів доларів на певний анонімний офшорний рахунок, більшість жертв вирішувала не ризикувати непоправною катастрофою. Вони тихо платили своє, часто — щоб уникнути публічного або й приватного сорому — не повідомивши поліцію.

Це зрозуміле прагнення приватності полегшило мережевим бандитам скоєння їхніх електронних набігів: навіть коли їх ловили, юридичні системи, які ще не знали, як братися до такого типу злочинів, поводилися з ними м’яко — врешті-решт, ніхто ж насправді не постраждав? Ба більше, після того, як ці правопорушники відбували свої короткі терміни, багатьох із них наймали їхні колишні жертви, за старим принципом, згідно з яким найкращі єгері виходять з браконьєрів.

Цими комп’ютерними злочинцями керувала винятково жадібність, і вони аж ніяк не хотіли знищувати організації, з яких добували наживу — розважливий паразит не вбиває свого хазяїна. Але до цієї справи долучилися й інші, набагато небезпечніші вороги суспільства…

Найчастіше то були непристосовані до суспільства одинаки, — зазвичай підлітки чоловічої статі, — що працювали зовсім самі й за умов абсолютної таємниці. Вони намірялися створити програми, що просто наробили б хаосу й плутанини, якби поширилися планетою через всесвітні дротові й бездротові мережі, а також на фізичних носіях. Тоді вони насолоджувалися б спричиненим безладом, ніжачись у відчутті влади, яке він дав би їхній гідній жалю психіці.

Іноді цих збочених геніїв розкривали й наймали до органів національної безпеки для таємничих потреб — зазвичай зламати бази даних суперників. То була доволі нешкідлива кар’єра, бо організації, що їх наймали, мали бодай якесь почуття відповідальності перед суспільством.

Чого не можна було сказати про апокаліптичні секти, які радо відкрили для себе це нове озброєння, набагато ефективніше й легше розповсюджуване за газ чи бактерії. І йому було набагато важче протидіяти, бо воно в одну мить розповсюджувалося серед мільйонів осель і робочих кабінетів.

Крах банку «Нью-Йорк — Гавана» в 2005 році, запуск індійських ядерних ракет у 2007 році (на щастя, з неактивованими боєголовками), зупинка Всеєвропейської системи керування повітряним рухом у 2008 році, параліч телефонної мережі Північної Америки того ж року — все це були репетиції Судного дня, натхненні різними культами. Завдяки блискучим контррозвідницьким операціям, що проводили зазвичай конфліктні, й навіть ворожі, національні агентства, ця загроза була потроху взята під контроль.

Принаймні так вважалося — за кілька століть не сталося жодного серйозного нападу на основи суспіль­ства. Одним з найважливіших інструментів перемоги був нейрошолом — хоч дехто вважав, що за це досягнення заплачено надто високу ціну.

Дарма що дискусії про свободу осо­бистості проти обов’язків держави застаріли ще в часи, коли Платон та Аристотель спробували їх систематизувати, але, певно, продовжаться до кінця часів, у третьому тисячо­літті досягнули певного консенсусу. Загальна думка зійшлася на тому, що найкращою формою уряду був комунізм; на жаль, ціною сотень тисяч життів ясно показано, що він застосовний тільки для суспіль­них комах, роботів 2 класу й подібних обмежених категорій. Для недосконалих людей найменш поганою відповіддю була демосо­кратія, якій часто давали означення «індивідуальної жадібності, регульованої ефективним, але не надто ревним урядом».

Скоро після повсюдного поширення нейрошоломів деякі дуже розумні — і максимально ревні — бюрократи усвідомили, що ті мають унікальний потенціал системи раннього попередження. Під час налаштування, коли новий користувач проходить розумову «калібрацію», було можливо визначити багато форм психозу — і раніше, ніж у людини з’являлася нагода стати по-справжньому небезпечною. Часто процедура також підказувала й найкращу терапію, але коли жодне лікування не було можливим, об’єктові можна було додати електронну мітку, а в крайньому разі — ізолювати від суспільства. Звісно, ця розумова перевірка застосовувалася тільки до тих, кому приміряли нейрошолом, але на кінець третього тисячоліття це було так само життєво необхідно для повсякдення, як і телефон на його початку. Насправді всі, хто не приєднувався до панівної більшості, автоматично ставали підозрілими і їх перевіряли на потенційні відхилення поведінки.

Дарма й казати, що коли таке «зондування мозку», як його називали критики, почало поширюватися, залунали протести від організацій із захисту прав людини; одним з найефективніших слоганів був «Нейро­шолом чи нейроконтроль?». Повільно — навіть неохо­че — визнали, що така форма нагляду була