Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 181
Перейти на сторінку:
Різдва. А раптом?

Вечері і тайної учти ніхто ніколи не призначав і тому не може заборонити, і тому ніхто цього не може заборонити й ніхто ніколи її не заборонить. Хоч би на кожному дереві вивісили державні укази й церковні ухвали супроти забобонів, ніхто ніколи не встежить за пастухами.

Коли закінчується тайна учта, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо горяни вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса, натомість християнство – це вільна радість, це приязна доброзичливість. Від початку свята ходять пастухи-колядники. А звідки взялася коляда в нас у горах над Прутом, над Черемошами, над Бистрицями? Коли рештки свободи згасли на долах, коли й прадавню пісню затоптали, а всі справи віри й серця віддали урядам, то святий Миколай мандрівний, захисник бідних і знедолених, покинув усі інші краї і з’явився тут у нас у горах. За ним прямувала його дітвора-колядники. І тому тільки в наших горах збереглися старі пісні, давні танці, увесь звичай, такий радісний, що аж до неба підскакує і тому слушно зветься християнським.

Але сто років тому і в нас настала ніч. Мандатори7 придушили звичай, і вже здавалося, що от-от настане кінець світу. Бо недарма кажуть, що коли люди перестануть співати старі коляди, писати писанки і молитися до рахманів, відразу ослабнуть ланцюги на Люцифері, а він почне ревіти й готуватися до того, щоб буревієм увірватися на цей світ. Однак того разу йому не вдалося. Мандатори завалилися й пішли до пекла, най їх має і тримає! А пісня воскресла. Знову по засніжених плаях сяяли вогні, знову співали скрипки, дзвеніли дзвіночки, гриміли пістолети, гуділи роги, а трембіти трубили по лісах і полонинах. Знову поверталися колядники до хат.

Чи то ангели з неба зійшли?

Від Бога гості, то коляднички!

Коляднички – Божі дячки…

Старі ліси, що пам’ятають давню свободу, вітали радісною луною пісні, яких не чули весь час неволі, півстоліття. Коляда поверталася з того світу, запитувала від імені Вітців:

Що там поробляє наша верства славна?

Чи така в них віра, як і стародавня?

А чи у церквах моляться щиро?

Чи поклоняються Святій Вечері?

Чи моцно тримаються старовіку віри,

Правди свобідної, як вітці робили?

Коляда застала все по-старому. Ще не згасла стара правда. Старі люди вітали коляду зі сльозами на очах. Коли під вікнами заграли скрипки і трембіти, коли задзвенів дзвіночок керівника коляди, коли молоді голоси заспівали «Чи спиш, чи чуваєш, господарику», а з хати голосно відповідали «Просимо, просимо, пани-колядники».

Колядники рядком ставали під вікнами, піднімаючи величезні сокири, як воїни старовіку. А діти в хаті з радісним переляком пхалися до вікна: а раптом десь у натовпі колядників сховалися ангели, а за трембітарями крокує сам святий Миколай. Вони бачили, як у вогнях червонілося вбрання колядників, як виблискували топірці в танці, як на снігу вирував плєс. Старий Матарга, що мав вуса, наче два рівні й довгі віхті, був старшим братом у коляді. Тримав хрест, обмотаний пряжею, стояв непорушно, урочисто посміхаючись. Біля нього – керівник коляди Фока з роду Шумеїв, пишно вбраний, весь у блискучій міді, з двома пістолетами, важкими як гарматки, з чотирма порохівницями. То дзвенів дзвіночком, то кивком керував плєсами, то співав коляди. Далі скакала Коза – колядник, переодягнений козою. Потім інший, переодягнений конем, вибрикував та іржав, гордо закидаючи голову. Міхоноша, який мав збирати гроші й дарунки, вимахував мішком. Скрипаль виводив жваві мелодії плєсу і круглєка, сам вигинаючись, мов та мелодія. Неподалік стояли трембітарі, і трембіти раз за разом озивалися потужно й солодко. З маленького двору трембіти сповіщали цілий світ про повернення коляди. Кожен колядник був озброєний пістолетами, і після трембіти лунали постріли, аж густий дим огортав колядників, наче гірський туман. Врешті під проводом Фоки починалася пісня – підвіконна коляда, дуже повільно, поважно і рівно. Потім кудлаті біловолосі старці танцювали з топірцями, молодечо присідали й крутилися, як у давні роки. Молоді танцювали після старих. Усі щасливі, ніби світ знову опинився в руках Божих, ніби знову народився. Врешті колядники заповнювали хату, входили до неї юрбою і сідали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто. Діти до кінця життя не забували повернення коляди.

За часів молодості Фоки ходити було не так зручно, як тепер, коли по одній громаді крутиться кілька гуртів колядників. А колись за вісім днів добряче треба було ногами намахатися, щоб обійти чотири або й п’ять громад, віддалених одна від одної. Часом уже від однієї хати до другої треба було подолати значну відстань, а ще як снігу нападало по пояс, то й добряче потрудитися. Іноді, коли було мало часу, людей запрошували до одної хати, й відтоді коляду співають не всім разом, а колядують кожному в хаті окремо призначену пісню, навіть найменшій дитині, і про померлих ніколи не забувають.

Так несли радісну вість і слово Боже у найдальші закутки пущі. Через вісім днів поверталися туди, звідки вийшли? – себто на Ясенів – на розплєс, чи одплєсанє. Цим танцем закінчували коляду.

Нинішні люди вихваляються, що, як колядники, вони не сплять вісім днів, бо безнастанно славлять Христа танцем, піснею та дружнім спілкуванням із людьми. А хіба то правда? Такий-сякий слабак-колядник заледве протанцював одну чи дві ночі, заледве потупцював від одної хати до другої, що тепер і так не надто далеко, а вже валиться де попало й гучно хропе, або принаймні дрімає, б’ється носом об стіл і знову дрімає. Нарід вже не такий, як колись. Одне треба визнати, що наші колядники не так ходять, як оті церковні, десь там у низинах, бо ті хоч і добре навчені, але відтарабанять швиденько своє, ніби ціпом, аби тільки добути пару злотих на церкву, і вже біжать далі. Ні, християнська віра не випрошених грошей потребує! Потрібна охота, щоб захопити, вразити, здобути славу. У містах учені й освічені люди ходять до театру, втішаються виставами. У нас на коляду цілий театр приходить до хати. Але ще не відомо, як він буде грати, як довго побудуть колядники в хаті. Усе залежить від того, як їх прийматимуть, як вони заприязняться з господарями. По-християнськи то саме так: кожному інакше побажати, інакше танцювати, інші оповіді розповідати, інші жарти вигадувати, а як треба, то й блазнювати. Але з усіма заприязнитися! Ось такі вони, справжні колядники!

Щоби воскресити коляду, Фока відшукував, де тільки міг, старі

1 ... 37 38 39 ... 181
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"