Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

не знав стількох мов, а серед мешканців гір — хіба-що якийсь заблукалий ремісник. І знову те саме: Фока відразу розпізнав, що ці пани — це власне й не пани. Тобто — не ґазди, а може їм і далеко до ґаздів, знову самі директори. То щойно вони почали між собою розмовляти, то знову почулися слова про великі клопоти, про велику відповідальність, що вони мусять те і се, і врешті, що мусять здавати розрахунки дирекції. Ще навіть не сіли до кави, щойно промовили безпосередньо до Фоки, а перші їхні слова були кількома мовами: «Швидше, швидше, швидше». І відразу ж той буковинець з вірменським носом перекладав польською і руською: «Швидше, швидше, швидше». А потім ще всі рухами рук і пальців махали, кивали, рубали і прошивали повітря, гарячково радились, що мало означати: «Швидше, швидше». Щойно вони завершили цю виставу, найменш пухлий з директорів, світлий блондин, очі якого були щільно захищені випуклими окулярами, втяв наказовим тоном, практично суворо: «Zeit ist Geld. Zeit ist Geld»[31]. Фока зрозумів кожне слово, але не зрозумів їх значення, задивився на директора уважно, мало не з захватом: «Ну, німець! Німець, як має бути!». Та відразу стряхнувся і запитав:

— А що це означає: час — це гроші?

Буковинський вірменин на прізвище Зариґа надмірно пожвавився і завзято пояснював, немов це була головна справа, то польською, то руською, і навіть румунською. Інші також пожвавились, і навіть дуже німецький блондин. «Австрійські балачки» — це не абищо, це гаряче прагнення, щоб весь світ зрозумів. Вони охоче пояснювали не лише німецькою, а вставляли слова слов’янські, румунські, угорські, і звертаючись до священика як до свідка чи до перекладача, навіть латинські, — Фока не розумів. Із завзяття панове-директори перебивали один одного, тому пан Зариґа з лінивою усмішкою поважності попросив, щоб вони дали йому можливість перекласти. Директори замовкли, пан Зариґа перекладав ліниво, але голосно:

— Якнайбільше часу на роботу, весь час! Якнайменше часу на свята, зовсім нічого для розваг, продати кожну хвилину, продати весь ваш час, розумієте, бо час — це гроші.

Фока скривився:

— Але ж я маю на продаж не свій час, а дерево.

Директор Зариґа утішився, шукаючи схвалення в очах директорів, поспішав:

— Власне — дерево, і якнайбільше, якнайшвидше, весь час для дерева, біля дерева, у дереві, під деревом, над деревом.

Фока відтяв:

— Ні! У свято, ані у півсвято ніхто не захоче працювати. Ніхто не продає ані часу, ані повітря, ані води. Мій час не на продаж, я зроблю з ним те, що захочу.

Директор Зариґа налягав щораз більше. Кинув хижо оком навколо, немов перескакував з директора на директора, відчув себе дуже важним:

— Ми всі, і я також, вимагаємо, щоб нам платили за час, за те, що зараз із вами втрачаємо час. І за той важкий шлях також, і за кожен синяк від ям теж, нічого немає задурно, ми будемо вимагати, щоб нам заплатили за те, що у нас немає часу ні на відпочинок, ані, щоб думати про щось інше, як тільки про дерево. І вам ми заплатимо добре, платимо за все, бо все продається, і ви з усього можете мати гроші, гори грошей.

Фока відповів поважно, а навіть суворо:

— Пане директоре, ми для того продаємо дерево, мучимося для того і голови під колоди підставляємо, щоб мати вільну голову, щоб мати свята і багато часу для розваг. Людина цілий рік чекає на свята, бо задля чого ж існує церква божа і священик.

Директор Зариґа промовляв тихіше, спокійніше, немов хотів прошмигнути у серце Фоки:

— Але ж без грошей нікому нічого не даєте за дармо, також і вашого часу, не підете ж у ліс за добре слово, не поїдете в чужі краї, ані навіть в гори Угорщини, отак собі ради забави. Лише задля користі, тобто задля грошей. Неправда? Бо гроші — це час, а час — це гроші.

Фока засміявся:

— А скільки ж разів я ганяв через верхи, туди на угорський бік заради танців і забави? Скільки ж часу на це пішло? І хто ж мені заплатив? Я сам платив музикантам, трьом капелам, щоб грали по черзі. І танцював, скільки ж днів.

Один з директорів, видно мадяр (панове звали його по простому Pali, а часом Herr Baron) нашорошив вуха, наблизився до Фоки і цікаво усміхнувся. Інші охолонули, замовкли і тільки священик, майже двометрова тичка, рум’яний, найбільш жвавий посеред усіх, залишався невтомним. Підводився, сідав, ходив по кімнаті, підігрів гостей відразу і невпинно підігрівав. Але хоч-не-хоч охолоджував їх словами:

— Мої милі гості, нам дуже приємно, але для вас то якось недобре складається. Ви погано вибрали, бо у нас говорять: «що швидке, те бісівське, а що поволі, те Бог любить і дозволить», ми маємо час, а на грошах то чорт сидить. Платіть добре, якщо ваша ласка, чому б ні. Але про гроші надто багато не говоріть. А без свят і без забав ніхто не захоче працювати. Відлякаєте їх.

Фока, не погоджуючись ані зі священиком, ані з панами, перейшов відразу до суті справи:

— У нас поволі-поволі, отче духовний, це коли з коровами і з телятами, це так. А в інший раз, то й занадто швидко і необачно, ви це добре знаєте. Так чи інакше, але таких вправних, сміливих і завзятих до роботи, як ці рубачі, мої побратими, то ви ніде в світі не знайдете. Все зробили без грошей, без найменшого завдатку і роблять дальше. А чорт на грошах? Правда, є таке прислів’я, що сидить, але на нечистих, на тих проклятих, і спокушає. Мабуть, і до неволі також? Нас не спокусить, ми не боїмося. Отже, що тут довго говорити, запрошую панів оглянути бутин, дерево і роботу на власні очі, це недалечко, коні чекають. Вже завтра раненько… Ах, правда, це свята неділенька, Служба божа, треба б скористатись. Ну, тоді в полудень…

Купці подивилися один на одного, потім на священика. Священик, як і годиться, знову розважливо охолоджував:

— У наших людей сусідом звуть того, хто мешкає на он тій горі, за кілька кілометрів шляху; а недалечко — це у них день дороги, від світанку до ночі. Про це треба пам’ятати, бо панове з міста, делікатні, втомляться. Правда, я хоч вже й старий, та тримаюся на коні, бо мушу, але навіть я на тому Рабинці ще не був, бо чого б це? Але знаю від пастухів, що це далеко,