Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

Мов міраж у Сахарі, видіння тремтить, миготить під розжареним сонцем. Заффі, приклавши руку до чола, уважно все роздивляється. Андраш дивиться на неї і відчуває: щось відбувається просто зараз.

— Емілю, — каже він, відвівши хлопча трохи далі мостом. — Я знаю чудову гру. Збираєш камінці, а потім кидаєш їх униз, на автівки.

— Мамочко, можна? — питає Еміль, навіть не вірячи в таке щастя.

— Звісно, мамочка дозволяє, — каже Андраш. — Але по одному камінцю за раз, добре? А потім скажеш, скільки авто ти вбив.

— Згода!

— І без обману, гаразд?

— Звісно!

Андраш повертається до Заффі й чекає. Вона мусить щось сказати. Зараз саме вона має мовити щось.

— Розумієш, Андраше, — нарешті починає вона, — Берлінський мур нічого не змінює. У нас, у німців, у кожного в голові свій Берлінський мур. Після війни... і до війни... А для мене — завжди. Мур між тим, що можна сказати і про що ліпше змовчати... Між питаннями, які можна ставити, й іншими...

Андраш мовчить. Скільки разів він мовчав отак, поруч із Заффі? Скільки разів вважав за ліпше припнути собі язика, аби захистити її, бо вона юна і вразлива? А тут, перед нестерпним видовищем злиднів алжирців, вона не знаходить нічого ліпшого, як розповідати йому про свої страждання...

— Мій тато, коли був у Теґелі 1946 року — мама тоді вже померла — то там зібрали Spruchkammer[48], щоби судити його. Ну, знаєш... Трибунал, аби з’ясувати, нацист він був чи ні. Недовго, години зо дві, сказали, що він був unbelastet[49]... тобто просто... Mitläufer, послідовник.

Андрашеві здається, що він бачить поганий сон. Він знає, з першого ж дня знає, що батько Заффі був катом, нацистом, злочинцем, який брав участь у найгіршому. Він не має жодного бажання знати в деталях про страхіття, які тяжіють над нею — тяжіють і досі! У якусь мить йому хочеться перервати її, навіть облаяти... аж раптом він помічає, як змінюється її голос.

Прекрасний глухий голос Заффі поступається голосові, який він не упізнає, безбарвному, безкровному, напрочуд байдужому: авжеж, цей голос дуже подібний на річ, на певний дотичний об’єкт, щось металеве й безжальне, скажімо, як міст, на якому вони стоять... Та й звертається вона не до нього.

— Мій старший брат, який був у лавах Гітлерюґенд, з часом збожеволів. У 1953 році йому помістили до... Asyl[50]. Через рік фрау Зільбер із сестрою переїхали до Кельна. Я залишилася за старшу, і 1955-го, коли в тата стався крововилив у мозок, усе лягло на мої плечі. Мені було вісімнадцять, це був мій останній рік у гімназії, лікарі твердили, що він помре, що йому залишається місяць, а може, рік, тож треба владнати справи. Vati вже не міг пересуватись і говорити, але він був там, присутній, при пам’яті, його очі протестували, ніби от-от вибухнуть, він не міг змиритися з наближенням смерті, він лютував, йому ж було тільки п’ятдесят! Я робила все, як для Еміля, одягала і роздягала, годувала і мила, читала йому вголос газети, розкладала його речі, alle ist in Ordnung[51].

Знаю, — думає Андраш. Знаю, авжеж. Саме тоді здивованій юнці натрапляють на очі татів членський білет «Штурмових загонів» і посвідчення з генеалогічним древом родини, де доводиться їхнє арійське походження у третьому коліні, і вона хапається за голову: «Як?! Він?! Її милий Vati, що так любив тваринок? Це неможливо!». І так далі.

Однак схожий на скреготіння ро́бота голос Заффі раптом відхиляється в несподіваний бік.

— Одного ранку я спустилася по пошту, там був лист від месьє Ферра, мого колишнього вчителя французької. Він повернувся до Франції, до Ліона, і вирішив надіслати мені листа. А якщо бути точною, п’ять листів. Не від нього. Від фірми «Байєр». Йому було відомо, що мій тато працював у Леверкузені. Листи були оприлюднені у Франції, їх надрукували в одній газеті, тож він мені якраз це й надіслав — сторінку французької газети з листами «Байєра» до Аушвіцу. Я їх знаю на пам’ять. Досліди зі снодійним. Замовлення на сто п’ятдесят жінок. Торг. Отримання замовлення. Жінки надто худі, та все ж їх приймають. Здійснюють дослід. Дякуємо, все минуло чудово. Вони всі померли. Ми вам невдовзі напишемо знову.

Голос Заффі згасає. Єдиний звук — невпинне тривожне гудіння автівок на бульварі під ними, вони проносяться і зникають... Андраш заплющує очі. Його руки стискають поручень мосту, ніби хочуть розірвати його. Хоч як довго він іще житиме, обов’язково знайдеться невідома йому історія. Щоразу йому здається, буцімто він обходить її, але ж ні, завжди з’явиться хтось і розкаже про наступну драму, ще одне жахіття — це ж буквально невичерпний потік історій! Письменники мають молитися на Гітлера!

— Я читаю це, — уперто веде далі Заффі, — і просто не знаю... Не знаю, і все. Піднімаюся до тата. Він сидить у своєму фотелі. Я кладу аркуш із газети перед його очима — вони в нього такі само зелені, як і в мене, зір у нього чудовий, — і я бачу, як він читає, потім припиняє читати, і я запитую в нього: «Ну? То ти знав? Знав про це, га? Адже твій фах — снодійне. Отже, тобі розповідали про ці досліди...».

Поки Заффі говорить, вона ні на мить не відводить очей від гидкої панорами нетрів Нантера. Ані на мить її голос не ухиляється від прямої лінії однакових нот кольору сірого металу.

— І знаєш, що? Я горлаю. Читаю листи вголос йому на праве вухо — і горлаю. Хапаю його за плечі, струшую, штовхаю. Він мов кам’яний. Важкий і твердий — брила заперечення. Навіть його очі закам’яніли. Того вечора він помер.

Чи Заффі дійсно кричала того дня на вухо батькові? Насправді вона не знає. Їй здається, ніби так, ніби кричала чи принаймні читала вголос, але вона зовсім не впевнена.

— Чотири! — кричить Еміль, радісно підбігаючи до дорослих. — Я вбив чотири машинки, Апу!

— Чотири... убив... — виснажено бурмоче Андраш. — Так, але якого кольору? Я забув сказати тобі — за червоні дають нараховують балів, аніж за сині.

І знову замовкає.

В автобусі, що везе їх до Парижа, він обіймає зсудомлені плечі Заффі й шепоче їй на вухо:

— Виходить, німці також торгуються... Це недобре. Бо якщо німці почнуть торгуватися, то що робити тоді нам, євреям?

Проте Заффі не сміється з його жарту, та він не сміється і