Читати книгу - "Кінець роману"

«Ти міг би принаймні дати спокій бідолашному Генрі, — сердито й гірко подумав я. — Ми цілими роками обходилися без Тебе. Навіщо Ти став втручатися в наші справи, як далекий родич, що повернувся від антиподів?»

— Коли живеш у Лондоні, — розсудив Генрі, — то найпростіша річ — це кремація. До миті, коли медсестра сказала мені про Сару, я думав усе залагодити на Ґолдерз-Ґрин. Службовець похоронного бюро зателефонував до цього крематорію. Там можуть спалити тіло післязавтра.

— Сара маячила, — сказав я. — Не варто зважати на її слова.

— Я подумав, чи не варто порадитися зі священиком у цій справі. Багато з чим Сара крилася. Цілком можливо, що й стала католичкою. Останнім часом вона дивно поводилася.

— Та ні, Генрі, вона ні в що не вірила. Десь так, як ти чи я.

Я хотів, щоб її спалили. Хотів спромогтися сказати: «Воскреси це тіло, якщо можеш».

На відміну від Генрі, я не перестав ревнувати після Сариної смерті. Почувався так, ніби вона живе разом із коханцем, якому віддала перевагу передо мною. Якби ж то змога послати Паркіса, щоб перервав їхнє вічне життя вкупі…

— Ти певен?

— Цілком певен, Генрі.

«Мушу бути обережним, — розмірковував я. — Не смію уподібнитися до Річарда Cміта. Мені не можна ненавидіти, бо інакше повірю в Тебе, на превелику радість — Твою й Сарину. Клею дурня, теревенячи про помсту й ревнощі, а насправді ж потребую тільки того, щоб заповнити собі чимсь голову й забути про незворотність смерті. Тиждень тому досить було спитати Сару: “Пам’ятаєш, як тоді, нашого першого разу, мені забракло шилінга на лічильник?” — і ця сцена ожила б для нас двох. Тепер вона лише для мене. Сара назавжди загубила всі наші спогади й, померши, неначе вкрала в мене частину мого “я”. Втрачаю свою особистість. Це перший етап моєї смерті. Спомини відпадають, як гангренозні руки-ноги».

— Не терплю цієї комедії з молитвами та гробокопачами, — сказав Генрі. — Та якщо Сара так захотіла, то я все влаштую по її волі.

— Сара воліла вийти заміж у цивільній установі, — зауважив я. — Вона не хотіла б, щоб їй влаштували похорон по-церковному.

— Напевно, маєш рацію.

— Реєстрація і кремація, — сказав я, — йдуть у парі.

У темряві Генрі звів голову й видивлявся на мене, ніби запідозрив іронію.

— Передай цю справу в мої руки, — запропонував я. Усе це діялося в тій самій кімнаті, біля того самого каміна, де колись прозвучала моя пропозиція піти від імені Генрі до містера Савіджа.

— Це велика послуга від тебе, Бендріксе.

Він порівну й акуратно налив залишок віскі у скляночки.

— Уже дванадцята, — сказав я, — тобі треба трохи поспати. Якщо зможеш.

— Лікар залишив мені якісь таблетки.

Однак Генрі не хотів залишитися на самоті. Я добре знав, як він почувається. Після дня, проведеного з Сарою, я старався якнайдалі відкласти час одинокості у своїй кімнаті.

— Весь час забуваю, що вона померла, — мовив він.

Усе це й я відчув на собі упродовж того препоганого року — 1945-го, коли прокидаєшся й не пам’ятаєш, що твій любовний роман добіг кінця, що телефонна трубка може озватися будь-чиїм голосом, тільки не Сариним. Тоді вона була така сама мертва, як тепер. Цього року зо два місяці привид болісно обманював мене надією, але вже щез, а біль скоро промине. Щодня буду потрохи вмирати. Як я хотів, щоб це страждання тривало! Поки страждаєш, поти живеш.

— Лягай спати, Генрі.

— Я боюся, що вона присниться.

— Не присниться, якщо заживеш лікареву таблетку.

— Може, тобі дати одну, Бендріксе?

— Ні.

— Ти б не залишився на ніч? Сьогодні паскудна негода.

— Мені байдуже до негоди.

— Зроби мені таку ласку.

— Гаразд, я залишуся.

— Я принесу простирадла та покривала.

— Не завдавай собі клопоту, Генрі, — сказав я, але він пішов. Глянувши на паркет, я докладно пригадав тембр Сариного зойку. На її письмовому столику громадилася безліч усяких речей, і кожну можна було витлумачити, як шифр. «Сара навіть камінця не викинула, — думав я. — Нас розсмішила його чудернацька форма, і ось він лежить як прес-пап’є. Що зробить Генрі з цим камінцем, з геть непотрібною нам пляшечкою лікеру, зі скельцем, відшліфованим морськими хвилями, і з дерев’яним кроликом, якого я знайшов у Ноттинґемі? Забрати ці речі з собою? Бо ж інакше вони опиняться в кошику на сміття, коли господар нарешті візьметься порядкувати. Але чи зможу витримати їх біля себе?»

Я дивився на них, коли прийшов Генрі, нав’ючений покривалами.

— Я забув тобі сказати, Бендріксе. Якщо ти захочеш взяти щось… Навряд чи Сара написала заповіт.

— Ти дуже люб’язний.

— Тепер я вдячний усім, хто її любив.

— Якщо можна, то я візьму цього камінця.

— Вона зберігала дуже дивні речі. Ось тобі моя піжама, Бендріксе.

Він забув принести подушку, і, вклавши голову на валику софи, я уявляв, що відчуваю Сарин запах. Прагнув тих речей, що вже ніколи не матиму. У них немає замінників. Мені не спалося. Я впився нігтями в долоні, як це робила Сара, щоб біль не давав думати. Маятник моїх прагнень втомлено вигойдувався між крайностями: забути і пам’ятати, померти і пожити ще трохи. Нарешті я заснув. Снилося, що я йду вулицею Оксфорд-стрит і непокоюся, бо маю купити подарунок, а в усіх крамницях повно дешевої біжутерії, блискучої в прихованому світлі. Іноді здавалося, що трапилася справді гарна річ; я підходив до вітрини, та зблизька бачив, що це знову підробка, як уся решта. Наприклад, якась бридка зелена пташка з червоними очима, що мали видаватися рубінами. Часу було обмаль, я бігав від крамнички до крамнички. Раптом із однієї з них вийшла Сара. Я знав наперед, що вона мені допоможе.

— Ти щось купила, Саро? — озвався я.

— Не тут, — відповіла вона. — Там далі продають гарненькі пляшечки.

— Не маю часу. Допоможи мені, — попросив я. — Треба щось знайти, бо завтра день народження.

— Не турбуйся, — сказала вона. — Завжди щось та й знайдеться. Не журися.

І я враз заспокоївся. Оксфорд-стрит розширилася й стала великим полем, покритим сірим туманом, а я, йдучи босоніж по росі, спіткнувся в колії і прокинувся. У вухах ще звучали слова «не журися» — як шепіт, як відголос літа з часів дитинства.

У пору сніданку Генрі ще спав, і служниця, Паркісова змовниця, принесла мені на таці каву та грінки. Вона розсунула штори. За вікном сльота обернулась у сліпучий снігопад. Ще заспаний і затуманений від приємного сну, я здивувався, що повіки дівчини набухли від плачу.

— Що сталося, Мод? — спитав