Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

Інша група корпорантів пробувала сфорсувати бічну браму від Руської вулиці, що їй подекуди вдалося осягнути, а навіть успішно підпалити купу сміття. Та зустрівшись з «гарячим» привітанням друкарського цеху, напасники відступили.

Наступ від Ринку продовжувався кількома хвилями, кожночасно підкріплений несамовитим рейвахом: «Гурра! Бій кабануф-гайдамакуф-такіх синуф!» — але від цього крику старі мури «Просвіти» не хотіли розпастися, як мури Єрихону, тяжка брама держалася цупко на ржавих завісах, ну, та й оборонці теж не шкодували нагромадженої муніції.

Ззовні будинку розгравались гомеричні сцени, які багато де в чому нагадували безсмертну главу з «Тараса Бульби» — облогу Дубна запорожцями. З тим, очевидячки, додатком, що тут ролі були відвернені, бо поляки облягали нас. Йшла завзята перепалка на язики між облягаючими й обложеними. Поляки здолу кричали: «Україньци за Збруч!», а наші згори через вікна відповідали їм: «Ляхи за Сян!» або: «За Сян, ляше, бо тут наше!» — при чому частенько згадувано материнство в сполуці з деякими дієсловами «діяльної» і «страждальної» форми.

Якийсь дядько з провінції у вишиваній сорочці гукав з вікна другого поверху: «Гей, панове-студенти, то ви ще такі темні, що хочете «Просвіти»? — Ходіть-но ближче, ми вас просвітимо!»

Розуміється, не одного тоді «просвітили». Каретка швидкої допомоги збирала багате жниво, зрештою, по обох боках барикади. Потім наша преса писала, що «у вандальському погромі «Просвіти» і редакції «Діла», якому міг приглядатися через вікно з Ратуші президент міста Львова, брала участь тисяча студентів». Не знаю, чи було їх рівно тисяча, може, на один більше або на один менше, знаю натомість зовсім певно, що в геройській обороні нашого Альказару взяв активну участь мій неоцінений пан інструктор.

Вже надворі стемніло, як він вернувся додому з потужною ґулею на голові, в пошарпаній, закривавленій сорочці, але в бойовому настрої.

— Так, народній приятелю, — сказав, прикладаючи мокрий рушник до лоба. — Ти лише все бистро обсервуй і бери на розум, бо колись надійде такий час, що й ти обриватимеш такі ґулі за національні інтереси. Поки що пошукай мені в шафі чистої сорочки, хоч не мусить бути обов’язково нова, бо її, здається, спіткає така сама доля, як цю, яку приніс у стряпцях додому.

— То ви знову йдете на війну? — питаю.

— Так, народній приятелю. З нинішним вечором міняємо воєнну тактику — йдемо в протинаступ, яко же сказав один великий генерал, що наступ — це найкраща оборона. Якби я до ранку не вернувся, то ви тут мною не турбуйтесь, що мені щось погане сталося: я напевно буду в шпиталі або в криміналі.

Справді ще того самого вечора стали творитись дивні містерії на вулицях Львова, зокрема в сусідстві так званого студентського Корза, чи то пак Променади, на вул. Льва Сапіги. Тут бо щовечора панове-корпорантики шумно й бундючно парадували в перебакирених на чубку голови корпорантських шапочках, з товстими палюгами-«паперівками», завішеними в кожного на лівій руці, бо права тримала «де-пахе» панянку.

І кожний з тих панів був удекорований символічною відзнакою — «мечиком» Болєслава Хороброго, на пам’ятку, мовляв, як той славний круль загнався був аж до Києва і там вищербив свій меч на Золотих Воротах.

І ось, в той пам’ятний вечір, на Корзі почалася якась метушня: студентики лишали своїх дам напризволяще, серед вулиці, збиралися в купки, кидалися від одної брами до другої, вискакували звідтам з криком та прокльонами, формувалися в більші ватаги й розбігались по сусідних вуличках… І так незабаром ціле Корзо спорожніло.

В чому справа? Що трапилось?.. Якісь таємничі типи з затисненими на чоло кашкетками, з вигляду ніби батяри, вискакували зненацька з темних закапелків, тягнули до брам корпорантів — по одному, по двох, там їх добре молотили їхніми таки палюгами, рвали на куски їхні смішні шапочки, ламали символічні «мечики» і щезали, мовби крізь землю провалювались!

Напасники були узброєні в «майзлі», залізні кліщі, молотки, долота і тому подібне технічне знадіб’я, діяли тихо-блискавично і малими групами — по троє-четверо забіяк. А рука в кожного була тверда, пролетарська!

На студентерію впав, як кажуть, блідий жах! На другий день жаден польський академік не відважився вийти на вулицю в шапочці своєї корпорації, а з капелюшних крамниць міста Львова розкуплено за один день всі цивільні капелюхи…

Серця львов’ян українського роду забились гордістю, заграли сурмами радости. «То наші батяри так б’ють!» — передавано з уст до уст. Вперше в історії древнього города Льва виступили на арену історичних подій українські батяри. Хоч, може, й не були це такі батяри, що крали дядькам баламути на Вуглярській площі чи тягали бабам з воза кошелики з покладками. Для втаємничених уже тоді не було секретом, що до тих «летючих бриґад» належало чимало активних членів Робітничого Товариства «Сила» та й наших бравих футболістів із Спортового клюбу «Дніпро» та й учнів Української Ремісничої Школи…

Але ніхто, мабуть, ще й досі не знає, що ідейним батьком та натхненником цієї нової стратегії у вуличних боях був ніхто інший, як мій неоцінений пан інструктор.

Хай же це буде записане хоч у цій моїй скромній розповіді — на славу всіх безіменних героїв і для прикладу грядущим, вивчаючим право, генераціям!

Тим часом над ранком пан Макс вернувся додому ще з одною ґулею на голові і з секретним рапортом від Славка Башука, що на нашу Богданівку приготовляється погром…

3

У читальні «Просвіти» при Церковній вулиці відбувалося традиційне Листопадове Свято. Звичайно щороку в нас на Богданівці такі свята проходили у піднесеній атмосфері, до інтервенції поліції включно, та цього року патріотичне піднесення зібраного членства й гостей досягло, можна сказати, свого апогею.

Народу наперло стільки, що й такі богданівські старожили, як пан возний Дорош, дивом дивувались: «Агій, та звідки їх, тих русинів, стільки взялося?» Поприходили якісь такі типи, що ніколи не були членами в жадному товаристві, крім пияцького, та й самі добре не знали, хто вони, — «наші» чи «ваші». Столярі, бляхарі, слюсарі, пекарі, різники, навіть залізничі емерити, маніфестаційно порозсідалися в перших рядах крісел, поруч просвітянського активу.

Весь той дрібноміщанський люд не був занадто підкований ідеологічно і не нюхав, мабуть, жадних «декалогів», проте їх, синів господарської раси, роз’ятрила до живого розбещеність поляків, хуліганське нищення нашого економічного доробку.

От