Читати книгу - "Сфера"

Але потім побачила кулінарний захід, на якому смажитимуть і їстимуть цілу козу. Цей захід позначила другим. О дев’ятій виступатиме активістка, яка звернеться до сфероїдів із проханням підтримати її кампанію проти вагінальних каліцтв у Малаві. Якщо дуже захотіти, можна відвідати щонайменше кілька таких заходів, але коли почала задумуватися над своїм розкладом, увагу привернуло щось таке яскраве, від чого зблякли решта акцій: «Цирк неповторного телепня» даватиме виставу в кампусі на моріжку біля «Залізного віку» о сьомій. Вона про це вже чула, відгуки і рейтинги вистав були просто захмарні, тож бажання побачити ввечері циркову програму найбільше відповідало її ейфорії.

Кликала Енні, та вона не могла вирватися зі своїх зборів, що закінчаться аж по одинадцятій. Але «СфероПошук» показував, що туди прийдуть її знайомі, зокрема Рената, Алістер і Джаред — останні двоє вже там, — тож Мей зібралася і полетіла.

День вбирався в сутінки, ткався золотом, коли Мей завернула за ріг «Трьох Князівств» і побачила чоловіка, зав-вишки з два поверхи, який дихав полум’ям. Під ним кидала і ловила неонову палицю жінка у мерехтливій перуці. Мей знайшла цирк.

Близько двох сотень людей обступили нещільним колом циркачів, які виступали просто неба з мінімальним реквізитом і, схоже, зі суворо обмеженим бюджетом. Сфероїди оточили імпровізовану сцену, виблискуючи вогнями: світилися їхні зап’ястні монітори, спалахували телефони, що ними вони знімали виставу. Мей роззиралася, шукаючи Джареда з Ренатою і намагаючись не потрапити на очі Алістерові, а одночасно дивилася на циркову круговерть перед собою. Очевидно, вистава не мала ні якогось початку, бо вже тривала, коли прийшла Мей, ані стрункої композиції. З десяток штукарів у зношених костюмах, що увиразнювали їхню старосвітську мізерність, безперервно перебували під пильними поглядами глядачів. Один куцак у моторошній слоновій масці витворяв несамовиті акробатичні фортелі. Майже гола жінка, обличчя якої ховалося в голові фламінґо, танцювала колами, її рухи переходили від балетних у п’яне похитуванням і навпаки.

Одразу за нею Мей помітила Алістера, який помахав рукою, а тоді заходився надсилати повідомлення. Мей перевірила їх і побачила, що наступного тижня Алістер улаштовує ще кращий і масштабніший захід для всіх шанувальників Португалії. «Це буде щось просто несамовите, — писав він у своїй есемесці. — Фільми, музика, поезія, розповіді, радість!» Вона відповіла, що згорає від нетерпіння й неодмінно прийде. За лужком і фламінґо Мей бачила, як він читає її повідомлення, а потім підвів очі і помахав рукою.

Вона знову зосередилася на виставі. Артисти, здавалося, не просто створювали атмосферу бідності, а справді жили в ній — все у них видавалося древнім і тхнуло старістю й ветхістю. Сфероїди намагалися зафіксувати їхній виступ на своїх телефонах, прагнучи запам’ятати це дивне збіговисько безпритульних гульвіс, закарбувати недоречність їхнього перебування у «Сфері» серед ретельно спланованих доріжок і садків, серед людей, які тут працюють, які регулярно приймають душ, намагаються бодай мінімально стежити за модою й регулярно перуть свій одяг.

Торуючи собі шлях крізь натовп, Мей натрапила на Джосію й Деніз, які дуже тішилися зустрічі, але, здавалося, їх обурила вистава, характер і образ якої занадто вже виходили за рамки звичного, тому Джосія вже встиг написати негативний відгук. Щаслива і втішена, що її побачили і відзначили її присутність, Мей пішла шукати щось випити. Віддалік стояли пересувні кіоски, тож попрямувала до них, аж раптом один із мартоплясів, голий до пояса, з довгими підкрученими вусами, кинувся їй навздогін, тримаючи в руках три шаблі. Біг він хитляво, а коли вже майже наздоганяв, Мей побачила, що хоч артистові й хотілося показати, що все під контролем, що це нібито його роль у виставі, та він ось-ось таки насправді вженеться у неї разом із оберемком гострих лез в обох руках. Мей заціпеніла, а він уже був за кілька дюймів від неї; аж ось хтось схопив її за плечі і відштовхнув. Мей упала на коліна, спиною до чоловіка з шаблями.

— Ти в нормі? — запитав хтось. Підвела очі і побачила, що хтось стоїть там, де щойно була вона.

— Здається, так — відповіла Мей.

А тоді чоловік обернувся до жилавого циркача з шаблями.

— Блазню, ти геть пришизів?

Невже Кальден?

Жонглер із шаблями поглянув на Мей — переконатися, що з нею все добре, а коли побачив, що вона жива, перевів погляд на чоловіка перед собою.

Так, це Кальден. Мей уже не сумнівалася — ті ж каліграфічні обриси. Був у простій футболці з вирізом клином, у сірих штанях, обтислих, як і джинси, коли вона його побачила вперше. Тоді він не справив на Мей враження чоловіка, який, не довго думаючи, кинеться у бійку, а зараз він випнув груди, наставив руки. Циркач же дивився на нього незворушно, немовби вирішуючи: чи й далі грати свою роль, закінчити виставу й отримати гонорар, до того ж добрячий, від цієї велетенської, успішної та впливової компанії, чи зчепитися з цим хлопцем на очах у двох сотень глядачів.

Нарешті він надумав усміхнутися, театрально підкрутив вуса обома руками, обернувся та й пішов.

— Негарно вийшло, — сказав Кальден, допомагаючи їй підвестися. — Нормально почуваєшся?

Мей відповіла, що нормально. Вусань навіть не торкнувся до неї, тільки налякав, та й то лише на мить.

Вона не зводила очей з Кальденового обличчя, яке в раптово блакитному світлі нагадувало скульптуру Бранкузі [20] — гладеньке, досконало овальне. Брови — наче римські арки, ніс — мов писочок невеликого морського створіння.

— Ці засранці забагато собі дозволяють, — сказав він. — Теж мені зграя придворних блазнів, що розважають королів. Не бачу сенсу, — додав він, ставши навшпиньки і роззирнувшись. — Ходімо звідси?

Дорогою знайшли стіл із наїдками та напоями, взяли тапас, кілька ковбасок, по стакану червоного вина і сіли під лимонними деревами за «Епохою Вікінгів».

— Не пам’ятаєш, як мене звати, — сказала Мей.

— Нє-а. Але я тебе знаю і хотів поговорити. Тому й опинився поруч, коли на тебе наскочив вусань.

— Мей.

— Так, справді. А я Кальден.

— Знаю. Я запам’ятовую імена.

— А я намагаюся. Завжди намагаюся. Джосія й Деніз твої друзі? — запитав він.

— Не знаю. Вони мене ознайомлювали з кампусом, і відтоді я з ними вітаюся. А чого питаєш?

— Просто так.

— А ти з якого відділу?

— А Ден? Часто бачишся з Деном?

— Ден — мій керівник. То так і не скажеш, де саме працюєш?

— Хочеш лимон? — мовив він і підвівся. Простягаючи руку до гілки і зриваючи великий лимон, він не зводив із Мей очей. У його порухові — в тому, як він повільно, немов під водою, себто значно повільніше, ніж можна було очікувати, підносив руку, була якась чоловіча грація, що викликала в неї асоціацію з шукачами перлів. Не дивлячись, подав її лимон.

— Зелений, — сказала вона.

Глипнув на фрукт.

— Ой. Думав, підійде. Зірвав найбільший, який намацав. Мав бути жовтий.