Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

Ліла примружилася, я вже стривожилася, що ось вона мені скаже: у мене теж є хлопець. Але ні, вона почала мене дражнити: «Ну, от, у тебе кохання із синком аптекаря!» І ще казала: «Ех, ти, не встояла, закохалася, мов наречена Енея!» А потім різко від Дідони перескочила до Меліни, довго розповідала мені про неї, враховуючи, що про новини у сусідів мені майже нічого не було відомо, бо вранці я була в гімназії, а після обіду вчилася вдома до пізнього вечора. Ліла розповідала мені про свою родичку так, немовби постійно за нею стежила. Вона так і бідувала разом з дітьми, а тому продовжувала мити сходи в житлових будинках разом з Адою (тих грошей, що приносив додому Антоніо, їм не вистачало). Та вона вже більше не співала, приступи ейфорії в неї минули, тепер вона лише механічно та бездумно працювала зранку й до вечора. Ліла описала мені усе в найдрібніших деталях: зігнута удвоє, починала від останнього поверху і водила мокрою ганчіркою в руках, майданчик за майданчиком, сходинка за сходинкою, з такою енергією та запалом, що могли б зламати навіть значно міцніших за неї. Якщо в цей час хтось піднімався чи спускався сходами, вона починала репетувати, лаятися і кидатися ганчіркою. Ада розповіла Лілі, що одного разу її мати так розгнівалася через те, що хтось пройшовся брудними ногами по помитому, що почала пити брудну воду з відра, і Ада ледве встигла в неї його забрати. Зрозуміло? Ось так, слово за словом, від розмов про Джино вона перейшла до Дідони, до Енея, який її покинув, до божевільної вдови. І лише після цього повернулася думками до Ніно Сарраторе, що свідчило про те, що вона таки мене слухала.

— Розкажи йому про Меліну, — намовляла вона мене, — і скажи, хай розповість своєму батькові.

А потім додала зі злістю:

— А то дуже легко писати вірші!

Потім вона розсміялася і урочисто пообіцяла:

— Я ніколи ні в кого не закохуватимуся і ніколи-ніколи не писатиму віршів.

— Не вірю!

— Побачиш, так і буде!

— Але інші закохуватимуться в тебе!

— Тим гірше для них.

— Страждатимуть, як та Дідона.

— Та ні, знайдуть собі інших, як зробив Еней, який врешті одружився з донькою царя.

Я дала зрозуміти, що її слова мене не дуже переконали. Припинила цю розмову, але потім повернулася до неї знову, бо говорити про женихів і наречених тепер, коли в мене був хлопець, мені подобалося. Якось я обережно в неї запитала:

— А що Марчелло Солара, упадає за тобою?

— Так.

— А ти?

Вона ледве посміхнулася зневажливо, що мало означати: від Марчелло Солари її нудить.

— А Енцо?

— Ми просто друзі.

— А Стефано?

— Ти вважаєш, що вони всі в мене закохані?

— Так.

— Стефано постійно на мене поглядає, навіть у натовпі.

— От бачиш!

— Та що тут бачити!

— А Пасквале, він тобі освідчився?

— Ти збожеволіла?

— Я бачила, як вранці він проводжає тебе на роботу.

— Тому що пояснює мені те, що сталося раніше, до нас.

Так знову ми повернулися до теми «раніше», хоча і в трохи іншому ракурсі, ніж під час навчання у початковій школі. Ліла говорила, що ми нічого не знали, ані коли були малими, ані тепер, а тому були неспроможні зрозуміти: все у районі, кожний камінь, кожний шмат дерева, будь-який предмет існував ще до нас, але ми виросли, не звертаючи на це уваги, не думаючи про це. І не тільки ми. Її батько вдавав, що раніше нічого не було. Те саме робила її мати, моя мати, мій батько, а також Ріно. Але ковбасна лавка Стефано раніше була столярною майстернею Пелузо, батька Пасквале. Але гроші дона Акілле з’явилися раніше. І гроші Солар — теж. Вона перевірила на своїх батьках. Вони нічого не знали, не хотіли нічого знати. Ні про який фашизм, ні про короля. Ні про насильство, ні про притиснення, ні про експлуатацію. Вони ненавиділи дона Акілле і боялися Солар. Та незважаючи на це, ішли витрачати гроші до сина дона Акілле та до Солар, ще і нас посилали. І голосували за фашистів, за монархістів, як наказували їм Солари. І думали, що те, що сталося раніше, треба залишити в минулому і забути про нього для спокійного життя. Але самі жили за правилами минулого, як раніше, і нас тягнули за собою, і так — самі того не усвідомлюючи — продовжували дотримуватися старих порядків.

Ті міркування про «раніше» мене вразили навіть більше, аніж похмурі розмови про злочини минулого, в які вона втягувала мене влітку. Різдвяні свята пройшли для нас у тісному спілкуванні — в чоботарській майстерні, у взуттєвій крамниці, на вулиці, у дворі. Ми довіряли одна одній усі таємниці і почувалися добре разом.

  19

У той період я вірила в себе. У школі справи йшли бездоганно, я розповіла вчительці Олів’єро про мої успіхи, і вона мене похвалила. Ми щодня зустрічалися з Джино, щоб пройтися до бару «Солара». Там він купував мені тістечко, ми удвох його з’їдали і поверталися назад. Інколи у мене навіть складалося враження, що це Ліла залежить від мене, а не я від неї. Я вийшла за межі району, навчалася в гімназії, спілкувалася з хлопцями, що вивчали латинь та грецьку, а не з мулярами, механіками, чоботарями, зеленярами, ковбасниками, як вона. Коли вона говорила зі мною про Дідону, чи про свій метод вчити англійські слова, чи про третю відміну іменників, або про свої здогадки, які винесла з розмов з Пасквале, я все ясніше усвідомлювала, що вона це робила навмисне, немов відчувала потребу постійно доводити мені, що могла розміркувати на різні теми на одному рівні зі мною. Навіть тоді, коли одного разу після полудня Ліла дещо невпевнено вирішила показати мені, на якій стадії була робота над секретними черевиками, які вони виготовляли разом з Ріно, вона вже не здавалася мені далекою жителькою чудового загадкового краю, в якому не було місця для мене. У мене навіть виникло враження, що і вона, і її брат дещо соромилися розмовляти про таку не гідну моєї уваги справу.

Чи то, може, я сама почала відчувати власну зверхність? Коли вони, понишпоривши у комірці, винесли з неї якийсь коробок, я змусила себе вдати зацікавленість. Але та пара чоловічих черевиків, яку вони мені показали, здалася мені справді незвичайною: сорок третього розміру, як у Ріно та Фернандо, коричневого кольору — точно, як на одному з малюнків Ліли. Ті черевики дивним чином поєднували в собі легкість та міцність. Я ніколи ні в кого не бачила такого взуття. Вони пропонували мені торкнутися до тих черевиків, демонструючи їхню якість, а я розсипалася в захоплених вихваляннях. «Доторкнися ось тут, — казав мені Ріно, задоволений моєю похвалою, — і скажи, чи відчувається шов». «Ні, — відповідала я, — зовсім не відчувається». Потім він забрав у мене черевики і почав їх згинати і розтягувати, показуючи, які вони міцні. Я задоволено кивала, примовляла «які молодці!», як то