Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— A-а! А по телефону?

— Ну… По телефону… У кого ж вони єсть? — зітхнула вона так грусно. — От у вас єсть, товаришу міліціонер?

— У мене єсть, — чесно признався я.

А що я їй скажу? Що у представітєля власті нема дома телефона? Так що ж це за власть така?

— А… — сказала вона.

— Ну, тоєсть, якби хтось зайняв очередь, подзвонив подружці на Клубну по телефону, а та прибігла, то могла б купить?

Вона мені усміхнулася, як дурачку якомусь.

— Ну, люди так і дєлають…

Я вже хотів її перебить, коли вона далі:

— От Ліди Інокентівни дочка, например, подзвонила (на Клубну якраз!) своїй подружкі — бєлінькой такой, ви, наверно, знаєте. Вони ще у школі вмєсті вчаться…

— А ви звідки знаєте, хто кому дзвонив?

Вона повела очима туди-сюди — в смислі, чи ніхто не чує, і пояснює:

— Так це ж Лідії Інокентівни дочка! Наша ж завєдующа їй подзвонила…

— Дочці?

— Ну, товаришу міліціонер, ну шо ви шуткуєте! Лідії Інокентівні, понятно. А та подзвонила дочці, а та — цій своїй подружці — бєлєнька така, з Клубної. І ще одній своїй подружці — з Леніна — ну, тут близько…

— А у тих у всіх телефони, значить, прямо дома? — з сумнівом перепитав я, бо ясно ж, що у Свєтки телефона нема.

— Ну, товариш міліціонер! Ви все шуткуєте! Сусідам, канєшна, дзвонили, у кого є телефон! А ті погукали…

Це вже було щось. Я цю Свєтку, конєшно, підозрював не так щоби безпідставно, але й не дуже підставно. Бо… Ну, не того розуму дівчина, щоб отак по всьому селу красти курей і не попастись. А дівала куди?

На нашому базарі ту курку зразу б хазяї впізнали. Хто умніші, раніше на базар побігли, а тоді вже в міліцію — слава богу, тут поруч. А та Свєтка куди б дівала? У город? Ага. Там санепідемстанція на ринку така, що попробуй без паспорта… А воно ще у школі вчиться. Нема в неї паспорта.

Тоєсть, із одного боку, хорошо, що підтверджується. А з другого — не дуже й хорошо. Бо якщо до цього причетна Лідія Інокентівна… Тут мені й каюк.

Лідія Інокентівна — директор ресторану «Премудрий піскарь». Коли його тільки відкрили, там було не протовпитися. Вопше це — літній ресторан. Але працює він із квітня по кінець жовтня. По-перше, він у самому центрі — в парку, між пам’ятником Леніну й постаментом Сталіна. А це значить, що люди в ньому не переводяться (і звідки народ лаве бере?). По-друге, там по колу стоять столики, а посередині — басейн. І у басейн завозять живих коропів. Можна взяти в офіціанта вудку і сидіти собі ловити коропа, попиваючи горілку чи коньяк. Зловив — тобі його зажарять. За півціни. Не зловив — зажарять за повну ціну. Перші два года там до басейну підступитися ніяк було. Наче в пустелі живемо. Наче рибна ловля у нас — редкость.

Ну, вопщім, нашо я це розказую? Просто щоб ви собі приставили, які в Лідії Інокентівни связі. Це ж хто б не хотів на таку должность? Причому вона сама цей ресторан створила. Придумала, можна сказать. У нас і в городі такого нема. От із города і везуть туда всяких київських гостей. А то й, думаю, московських. Рибу вони у басейні, понятно, не ловлять. Їм готову рибу подають. Це в них у «Піскарі» такі спеціальні блюда: осетрина, сьомга, ікра, краби… Бува, ми навіть спеціальний міліцейський пост виставляємо в парку, щоби безкультурне насєлєніє не псувало гостям культурний отдих.

Отсюда який ми робимо вивод? Що я натрапив на такий поворот дєла, що в очах темніє. І главно, шо! От куди і крадені кури можуть іти! Там же не проконтроліруєш. Туди не то шо дружинники — навіть ОБХСС не наважиться поткнутися.

Я, конєшно, понімав, що доказів у мене ніяких нема. Щоби піти до Лідії Інокентівни і надавить на неї, як я на Пасічника сьогодні надавив, — просто смішно. Я в тому басейні й остануся. Коропів годуватиму. Чи сам на коропа превращусь. Нє…

Тут треба так поработать, щоб доказательства були, як каже наш Степан Пилипович, невбієнні. Він, правда, в цьому слові нєкоторі букви місцями міняє, але ж содєржаніє від того не міняється. Хоча, конєшно, смішно виходить.

Може, з Петровичем порадитися? До начальника я навіть боявся йти з такою інформацією. Та й інформація, чесно говоря… Я пішов знов до отдєлєнія.

А от і «Премудрий піскарь». Щось мене смикнуло, і вирішив я зайти попити пива. Бо жара після дощу аж липка.

Народу було чорно. Я зразу згадав, що це ж субота, короткий день. Тобто робочий день ще не скінчився, але наш народ так щитає, що як скоро скінчиться, то можна вже на пиво… Не люблю таких людей. Але що ж… У нас тепер не ті времена.

Після сонячної вулиці тут було трохи затемно. Я видивився вільний столик у правому кутку і рушив туди. А за мною вже йшов офіціант Сірожа. Ясно, що він мене знав. Хто ж не знає участкового? Хоч це й не мій участок…

— Будем обедать? — запитав він, ніби збирався їсти зі мною разом.

Ага, щас! Буду я в ресторані обідать! У мене не та зарплата, щоб ви знали.

— Нє, — кажу, — я тільки пива вип’ю. Бочкове є?

— Пошукаємо, — відповів Сірожа по-змовницьки. — Тараночки?

— Нє, — кажу, — тільки пива. Одну кружку.

— Один момент, — Сірожа тільки що каблуками не клацнув, як німці в кіно.

Коли його здуло, я почав роззиратись: очі вже звикли до сутінків. На мене зиркали то з-за одного стола, то з-за іншого. Ну, це понятно. Пиво пити це не заважає, от тільки Сірожа щось довго його не несе. Я поглянув туди, де наливають пиво, і побачив, що там нікого немає. Сірожа нічого не наливає! А ще за мить він увійшов до залу з підсобних приміщень. Може, звичайно, я і помиляюся, та вийшов він не з лівих дверей, а з правих. А там — кабінет Лідії Інокентівни.

Я підвівся і повільно пішов до стійки, де він нарешті почав наливати мені пиво. Зайнятий, він не зразу й помітив, що я вже поруч. А коли помітив, то мало не впустив бокала.

— Я вирішив, що краще тут, біля тебе, посиджу — з начальством, так сказать, — із усмішкою пояснив йому свою появу біля його