Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

– А ви що, теж отримуєте нагороди? – здивувався Ден.

– Так, уяви собі. Я ще не звикла обходитися без них. Щоправда, мої нагороди – не ящик, не подарунки і не свята, а дещо інше. Найбільше мені подобається, коли мої хлопчики добре вчаться й виховано поводяться, це моя найкраща нагорода. І я намагаюся її заслужити. Постарайся й ти заслужити цей комод. Роби сумлінно те, що, може, тобі й не подобається, але корисно для тебе, й отримаєш відразу дві нагороди: одна з них – ось цей комод, а інша – усвідомлення виконаного обов’язку. Розумієш?

– Так, мем.

– Всім нам потрібна невелика підтримка. Намагайся старанно вчитися й працювати, грайся з товаришами, не сварись ні з ким, добре проводь свята, і якщо я побачу, що ти справді стараєшся, – а я дуже уважна щодо цього, – то отримуватимеш щотижня по одному відділенню ящика для твоїх колекцій. Бачиш, деякі ящики вже розділені на чотири частини. Те ж саме я зроблю і з іншими – це будуть відділення для всього, що ти набереш за тиждень. А коли ящик заповниться різними цікавими речами, то я пишатимуся цим так само, як і ти, – ні, навіть більше. Всі ці камінчики, черепашки та яскраві метелики слугуватимуть для мене доказом того, що ти працював сумлінно, намагався виправити свої недоліки й виконував свою обіцянку. Що скажеш, Дене?

Хлопчик мовчки глянув на неї, його обличчя спалахнуло. Пані Баер побачила, що він все зрозумів і що її бажання допомогти зворушило його, тільки він не знає, як висловити свою подяку. Вона не стала більше нічого говорити, вийняла верхній ящик, протерла його й поставила на два стільці перед диваном. А після цього весело сказала:

– Клади сюди твоїх жучків. У кожному відділенні можна зберігати безліч речей. Метеликів і жуків, гадаю, краще наколоти по краях. Тут їм буде добре, а посередині залишиться достатньо місця для важких предметів. Я дам тобі вати, чистого паперу й шпильок, і ти приготуєш все для наступного тижня.

– Але ж мені не можна ходити, – сказав Ден, сумно подивившись на свою ногу.

– Ну, що ж, це не біда. На цей тиждень вистачить і того, що ти приніс, та й хлопчики, якщо ти їх попросиш, із задоволенням тягатимуть тобі всякі штуки.

– Вони не зможуть вибрати того, що потрібно. І якщо я весь час лежатиму, то не зможу вчитися, щоб заробляти свої ящики.

– Ти багато чого можеш навчитися тут, та й робота для тебе знайдеться, якщо допомагатимеш мені.

– Невже? – з подивом і радістю запитав Ден.

– Звичайно. Наприклад, зможеш навчитися бути терплячим і веселим, попри біль і те, що тобі не можна гратися. Можеш бавитися з Тедді замість мене, розмотувати нитки, читати мені вголос, коли я шитиму, і робити ще багато іншого, причому без найменшої шкоди для твоєї ноги. Тоді й дні минатимуть швидко, й час не втрачатимеш даремно.

Саме в цю хвилину до кімнати забіг Демі з потворною жабою в одній руці й великим метеликом – у другій.

– Я зловив їх, Дене, й прибіг, щоб віддати тобі. Які вони гарненькі, правда? – задихаючись від тривалого бігу, випалив Демі.

Ден засміявся, глянувши на жабу, й повідомив, що йому нікуди її помістити, а від метелика був у захваті й хотів негайно посадити його на шпильку.

– Я не люблю дивитися, як мучаться бідні метелики на шпильках. Якщо його потрібно вбити, так принаймні позбавимо його страждань, – сказала пані Баер, виймаючи склянку з розведеною камфорою.

– Я знаю, як це робиться, пан Хайд завжди їх так вбивав. Але в мене не було камфори, тому я хотів одразу посадити метелика на шпильку, – сказав Ден і обережно помісти одну краплю розчину на голову метелика. Блідо-зелені крильця затріпотіли й стали нерухомими.

Щойно Ден встиг закінчити операцію, як Тедді закричав із сусідньої кімнати:

– Маленькі краби втекли! А великий їх всіх їсть!

Пані Джо й Демі кинулися на виручку. Тедді збуджено підстрибував на стільці. Два маленьких краби пролізли між прутами клітки, а внизу під ними розігрувалася сумна, й водночас кумедна сцена.

Великий краб сів у ямку, де раніше стояла чашечка папуги, і холоднокровно поїдав одного зі своїх родичів. Клешні цього нещасного були обірвані, а сам він лежав на спині. Великий краб тримав нещасне крабеня однією клешнею біля свого рота, використовуючи її, як тарілку, а другою – відривав шматочки і з апетитом їх лигав. Час від часу він зупинявся, поводив опуклими очима й, висовуючи тоненький язичок, облизувався так кумедно, що діти реготали до сліз.

Пані Джо віднесла клітку до Дена, щоб і він міг подивитися на це дивовижне видовище, а Демі зловив маленьких крабів і накрив їх мильницею.

– Доведеться випустити їх на волю, – з жалем сказав Ден. – Я не зможу доглядати за ними.

– Я подбаю про них, якщо ти скажеш мені, що потрібно робити, а жити вони можуть разом з моїми черепахами, – запропонував Демі, якому краби здалися ще цікавішими за його улюблені черепахи.

Ден пояснив йому, що потрібно для крабів, і Демі забрав їх у новий будинок, до нових сусідів.

– Який він добрий! – сказав Ден, обережно саджаючи метелика на шпильку й думаючи про те, що Демі довелося відмовитися від прогулянки, щоб принести її.

– Він і повинен бути добрим, – сказала пані Джо, – щоб зробити його таким, потрібно немало праці.

– У нього є рідні, які вчили його хорошому й допомагали йому. А в мене не було нікого, – сумно сказав Ден, згадавши, своє зовсім недавнє минуле.

– Я знаю це, мій милий, тому й вимагаю від тебе менше, ніж від Демі, хоч він молодший за тебе. Тепер ми допомагатимемо тобі всім, чим можемо, а я постараюся навчити тебе допомагати самому собі. Ти не забув, що говорив тато Баер, коли ти вперше прийшов до нас, як він радив тобі намагатися стати хорошим хлопчиком і просити допомоги в Бога?

– Ні, мем, не забув, – прошепотів Ден.

– А ти пробував робити так, як він радив?

– Ні, мем, – ще тихіше промовив Ден.

– А ти можеш робити це щовечора – заради мене?

– Так, мем.

– Ну що ж, я покладаюся на тебе. А тепер чи не хочеш