Читати книгу - "Виправний день"

У його житті з’явився доктор Ашанті. Щовівторка Ґевін сідав на автобус до підвального кабінету в центрі міста, що діяв у рамках державної програми служб психічного здоров’я. Оплата рахувалася за рухомою шкалою[140], та це все одно означало, що мамі доводилося працювати кілька додаткових годин. Він сидів у кімнаті для очікування з іншими прищавими хлопцями свого віку. Деякі були з батьками, більшість — без.

Одну годину щовівторка Ґевні сидів і слухав пояснення доктора Ашанті про те, що крадіжка — це досексуальний імпульс. Слова з підручників. Полюючи за одягом, Ґевін практикується у зваблюванні. За яким іде оволодіння. Що закінчується відмовою від бажаного об’єкта. Це здавалося логічним.

Що Ґевін мусить робити з цим імпульсом — інша справа.

Там, у підвальному кабінеті, зі стінами, вкритими квадратними дошками оголошень із канцелярськими кнопками в кутках постерів, на яких зображені яхти, драматично схилені під написами на кшталт «Знайди вітер, який дме туди, де хочеш бути ти», Ґевін нарешті зламався. Він розмістився у кріслі-мішку. Доктор сидів у відкидному кріслі біля столу.

Ґевін дивився на піскову свічку на столі. Він не міг глянути будь-кому в обличчя, коли нарешті вимовив ці слова.

— Думаю, я гей, — пошепки, щоб діти в кімнаті очікування раптом не почули.

Ашанті відповів негайно.

— Ні, — він похитав головою. — Це не так.

Вражений Ґевін не міг придумати якоїсь відповіді. Заперечення нічого не вирішувало. Ґевін ризикнув на нього глянути.

Доктор звів докупи кінчики пальців.

— Після таких регулярних розмов з тобою я можу без ризику сказати, що це просто такий період. — Він заплющив очі й м’яко пирхнув, ніби приємно здивований.

У той же час Ґевін почувався вдячним і розлюченим. Єдиний страх, що стояв у центрі його самоідентичності, — це бути відкрито відкинутим.

Ашанті говорив із упевненістю цілителя.

— Ти не гомосексуал.

Усі додаткові години роботи його матері. Після всіх грошей, які вона заплатила, щоб подолати цю кризу, лікар збирався заперечити, що проблема взагалі існує. Гроші й час полетять на вітер, а Ґевін знову опиниться там, звідки почав.

Доктор Ашанті глянув на годинник на столі. Сеансу залишилося ще двадцять хвилин.

— Хіба тобі не краще? — запитав він.

Його самовдоволена посмішка і вигнуті брови наче глузували.

Ґевін не почувався краще. Те, що сталося далі, було не сексом, а радше політичним актом. Ґевін узяв участь у грі «слабо». Він повільно викотився з крісла-мішка і пішов через килим. Ашанті не зупинив його. Навіть коли Ґевін уклякнув йому між ногами і побачив, що у чоловіка вже стоїть. Ґевін розстебнув ремінь, верхній ґудзик і обережно потягнув замок ширіньки, крадькома, ніби план полягав просто в тому, щоб украсти штани.

Ґевін посміхнувся. Обличчя Ашанті обвисло, дихав він слабко. Його погляд зустрівся з Ґевіновим, навіть коли дев’ятикласник стиснув у руці його ерекцію, що була наче третьою особою в кімнаті, й потягнув назад крайню плоть, оголюючи вологий фіолетовий грибок. Ґевін накрив його ротом і не стрепенувся, коли перший струмінь сирого яєчного білка, цей гарячий сироп зі сметани, солі й цибулі, вдарив прямо йому в глотку. Ще один потік хлюпнув йому в носові пазухи і забулькотів крізь ніздрі.

Він більше не був цнотливим, принаймні в горлі. Схоже було не стільки на статевий акт, а наче хтось із синуситом чхнув йому в рот.

Він довів, що лікар помилився. Ґевін довів, що розумніший. Принаймні він себе знав. Годинник показував, що до кінця сеансу залишилося одинадцять хвилин.

Лікар віддихувався, безвольно розвалившись у кріслі. Коричневі родимки щедро цяткували його мошонку, а дротяне сиве лобкове волосся розросталося навколо основи м’якого пеніса. Він витягнув зі штанів краї сорочки, що прикривала його круглий живіт, і з цього низького кута звисла шкіра у нього на шиї зібралася в єдину складку, що скидалася на поголену піхву трохи вище над вузлом краватки.

Яким би непривабливим цей чоловік не був, він усе одно в Ґевіна перший, і Ґевін знав, що назавжди запам’ятає цю мить. Перемога це чи ні, але збуджувало воно набагато сильніше, ніж крадіжки, хоча лише трішки.

Протягом наступних тижнів мамина додаткова робота і гроші оплачували дещо інше. Щовівторка доктор Ашанті гаряче заперечував Ґевінові вподобання, а Ґевін доводив його неправоту. Він навчався змінювати підходи, розраховувати час, планувати, наче гостросюжетний фільм, щоб нарешті доводити до кульмінації в останню дрібку секунд до закінчення сеансу.

Ґевін знову став експертом у навичці, якою б ніколи не міг похвалитися перед батьками.

Коли він уперше почув про Список, то поліз в Інтернет і опублікував там ім’я доктора Ентоні Ашанті. Це здавалося безпечним шляхом переведення ненависті в інше русло. Усі припускали, що Список — це жарт.

Протягом кількох годин тисяча сімсот людей проголосували за це ім’я, і це розкрило Ґевінові очі. Він почав осягати лікареве навантаження пацієнтів і таємну історію його довгої кар’єри. Кімнати очікування біля його кабінету з купою замислених підлітків раптом наповнилися новим значенням. Гарем. Витривалість Ашанті важко було переоцінити.

Ашанті, очевидно, проникав у голови своїм пацієнтам не лише психологічно.

Ґевін уже давно припинив свій курс лікування, коли Виправний день порішив лікаря.

У графі психологічної допомоги він написав «ні».

Алею позаду Першої методистської церкви наповнили вінтові нарики. Усі чекали, коли відчиняться двері й почнеться звична зустріч. Людей несло в збудженому передчутті метамфетаміну, який можна буде винюхати. Нік глянув на якогось балакливого малого і запитав, чи в нього немає продати вітаміну В[141].

— Ця хуйня реально сталася, — чудувався малий, чухаючись і пританцьовуючи.

Усі знали когось із групи реабілітації, хто розстрілював людей.

— Той мужик намагався мене завербувати, — хтось похмуро клявся. — Треба було послухати. Я б зараз купу грошей мав.

Нік не зважав:

— Мені просто треба трохи вітаміну Г[142].

Малий заперечив:

— А нові гроші маєш?

Нік знав, про що він; але ні, цих грошей у нього не було.

Двері церкви не відімкнулися.

Люди були голодні. Питної води не вистачало. Суспільний порядок обернувся хаосом через відсутність бензину, часткове зникнення електрики, крадіжки їжі й поголоски про те, що люди їдять котів, собак і навіть інших людей. Але Нік знав, що чудодійний засіб, який перетворить цю їбануту агонію фільму-катастрофи на «все в нормі», — тлустий пакет гідрокодону. Якби йому дали річний запас вікодину, він би не переймався тим, що треба знайти їжу чи місце, де срати. Він би міг пережити горе.

Балакучий малий, як і всі вінтомани, уже пішов. Кілька, очевидно, подалися