Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

«Невже я зробив якусь помилку? Та ні, цього не може бути», — подумав Гаранджа, а вголос сказав:

— Хіба міліція й ночами тепер працює? — він щиро посміхнувся. — Передайте, будь ласка, майорові, що я зайду до нього, коли повернуся до «Паласу». У мене зараз призначена зустріч, а звільнюся десь години за дві. Годиться?

— Вибачите, пане, але справа дуже термінова. Майор Дементій довго вас не затримає. У мене тут машина. — І чоловік махнув рукою в бік припаркованого неподалік авто. Там стояв ще один чоловік у цивільному.

Гаранджа вирішив далі не опиратися:

— Ну, добре. Хоча, звичайно, це неподобство.

Думка про те, що він не побачить Ніну, дуже розлютила Віталія. І ця злість якимось дивним чином допомогла йому заспокоїтися.

Гаранджа пішов разом із міліціонерами до службового «Жигуля» і всівся на заднє сидіння. Один з ментів гепнувся поруч, другий — сів за кермо, завів машину, і вони на великій швидкості помчали до готелю «Палас». Дорогою чоловіки мовчали. Віталій мовчки дивився у вікно, злий і напружений. Страху він не відчував. «Якби вони бачили мене біля квартири Назарук, то розмовляли б зі мною зовсім по-іншому… — міркував він. — Вочевидь менти зовсім не через це везуть мене в «Палас». Все одно треба бути насторожі. Цей майор Дементій далеко не дурень. І просто так він не послав би цих двох шукати мене».

Авто зупинилося трохи не доїжджаючи до готелю.

— Може, далі ви підете самі, пане Гаранджа? — спитав один з оперативників. — Щоб не привертати увагу преси. Ви знайдете майора у кімнаті адміністратора.

— Дякую, — вилізаючи з машини, кинув Гаранджа.

«Значить, усе не настільки вже серйозно, — подумав він. — Якби мене у чомусь підозрювали, то вели б зараз попідручки, з браслетами, і не до готелю. Проте це може бути й пастка».

Він увійшов до порожнього у цей час холу, бо у кінозалі Будинку кіно крутили свіженький фільм. Обійшов стійку адміністратора і постукав у двері.

Розділ 11

Микола Дементій жував бутерброд. Він нічого не їв від самого ранку і був дуже голодний. Поруч стояла чергова банка пива.

— Вибачте мене, будь ласка, пане Гаранджа, — розпочав він, коли Віталій увійшов. — У мене не було часу повечеряти. — Майор поклав надкушений бутерброд на тарілку, дістав великого носовичка й витер руки. — Даруйте також, що потурбував вас.

— У мене на дванадцяту призначена зустріч, — сказав Віталій і подивився на годинник. До опівночі залишалося п’ять хвилин. — Можна потелефонувати? Мене чекають.

Він витяг мобільник, але міліціонер люб’язно посунув до нього стаціонарний апарат, який стояв на столі.

— Будь ласка! Не витрачайте гроші, — посміхнувся майор.

— Та мені радше треба телефонний довідник, — зізнався Гаранджа.

— Тут є таке, — ще ширше посміхнувся правоохоронець і ляснув об стіл грубезним талмудом «Жовтих сторінок». — Та я вас надовго не затримаю.

Гаранджа взяв довідник, швидко знайшов у ньому номер телефону квіткарні на Контрактовій площі, де працювала Ніна, і поквапливо набрав номер.

При цьому зовсім не зауважив, що Дементій занотував собі назву магазину.

— Покличте, будь ласка, Ніну. Це Віталій, — сказав Гаранджа у трубку. — О, це ти. Ти чергуєш? Готуєшся їхати? Вибач, але я затримуюся. Не зможу бути вчасно…

— Нічого страшного, — перервала його Ніна. — Я отут саме міркую, як з тобою зв’язатися. Ти ж не залишив номер мобільника. Я теж затримуюся.

— Розумію. Тоді давай відкладемо зустріч на годинку, — запропонував Віталій, поглядаючи на Миколу Дементія, котрий за обидві щоки уминав свій бутерброд і вдавав, що не звертає жодної уваги на розмову. — До речі, не їдь, чекай мене біля крамниці, бо розминемося. Гаразд?

* * *

— Добре, — з голосу Ніни відчувалося, що вона посміхається.

Гаранджа поклав слухавку.

— Бачу, що зіпсував вам весь вечір, пане Гаранджа, — м’яко мовив Дементій.

— Нічого страшного, — відповів Віталій, не приховуючи роздратування. — Ну? Що у вас?

Дементій саме покінчив з перекусом, знову витяг носовичка й витер пальці.

— Я хочу дещо з’ясувати, пане Гаранджа, з приводу тієї заяви, що ви зробили сьогодні вранці.

Майор дістав списаний аркуш.

— Отже, ви повідомили, що після розмови з пані Задорожною у барі готелю, більше її не бачили. Це було близько п’ятої. Все вірно?

«Ось у чому річ, — подумав Гаранджа. — Це намисто. Так, майор Дементій не дурень. Не проґавив моєї помилки. Але це нічого, поки нема підстав для хвилювання».

— Так, це правда, саме так я і сказав, — він подивився на Дементія крізь темні скельця окулярів.

— Після цього я попросив вас описати намисто, яке було на покійній.

Гаранджа ствердно кивнув головою.

— Так, пам’ятаю, — тихо мовив він і помітив, як у майора брови полізли вгору, немовби той був чимось здивований.

— Ви його досить точно описали, — сказав Микола Дементій. — Але подивіться, будь ласка, ось на цю фотографію.

Він подав Віталію один зі знімків Жанни Задорожної, зроблених у той день. Гаранджа уважно роздивився фото: «Ну, звичайно, на ній нічого немає. Майор все ж таки помітив це». Гаранджа поклав знімок і очікувально подивився на оперативника.

— Ви не побачили нічого дивного на цій фотографії, пане Гаранджа?

— Ні. Здається, звичайний знімок, — сказав Віталій і вдав, що знову уважно вивчає фото. — Що-небудь не так?

— На дівчині немає намиста, — відповів Дементій. Його голос став жорстким.

Гаранджа відкинувся на спинку крісла:

— Оце так дивина! Це ж, даруйте, не білизна. Та й її інколи знімають на прохання фотографа.

Микола Дементій глибоко зітхнув:

— Пане Гаранджа, але ви сказали, що бачили намисто. А ще, що не зустрічали пані Задорожну після бару. Але в такому разі, як ви могли побачити разку, коли її на ній не було?

«Ось вона, небезпека, — подумав Віталій. — Тепер я мушу переконати його у власній правоті або він переконає мене у протилежному».

Кілька секунд Гаранджа дивився на майора, на його обличчі був написаний подив.

— Ви хочете сказати, що через цю дрібницю мені довелося відмовитися від важливої зустрічі? — запитав він. — Я ніколи не казав, що намисто було на Жанні. Я описав його, бо бачив, як воно випало з її сумочки. Дівчина підмальовувала губи у барі, витягала з сумочки то те, то се. От намисто і випало якоїсь миті. Я підняв його і віддав панянці. Пригадую, сказав іще, яке гарне намисто, а вона пояснила, що це індійський сердолік. У вас, крім цього, є до мене питання?

Дементій замислився. Пояснення було вкрай простим і природним, тож він почувався повним