Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

Ось тільки Костику такий розклад зовсім не подобається. Підтискає губи, не зводячи погляду з мене. На Зимнєва дивитися боїться.

— Та ви взагалі знаєте, хто мій тато?

— Буду радий із ним познайомитися, — миттю відповідає Зимнєв.

Тремтячою рукою Костик тягнеться до телефона. Зимнєв схиляється до мене.

— Почекай в автомобілі, — спокійно каже він, не зводячи погляду зі співрозмовника.

— Добре. А…

— В автомобіль, — перериває бос.

Я виходжу з кафе. Спину практично полірує погляд Костика, а мене гріє величезна купа грошей у сумці. Може, втекти й махнути з цією сумою куди-небудь за кордон?

Але натомість я сідаю в автомобіль.

Один кошмар закінчився. Чи почнеться наступний? У всяких романах пишуть, що тільки не роблять бідолашні героїні заради грошей, які їм дають. Авжеж, орієнтуватися з Зимнєвим на жіночі романи — ще те задоволення.

Проте спина тепер менше болить…

Я сиджу цілу годину в автомобілі. Навіть встигаю промерзнути, хоч водій і увімкнув піч. Однаково холодно. Або це я так тремчу від хвилювання за результат тієї розмови?

Зимнєв повертається в компанії своїх охоронців. Костика не видно, але й добре.

Плескають дверцята автомобіля.

— На квартиру, — наказує бос.

Я густо червонію.

— Ем? — перепитує водій.

— До мене на квартиру, — повторює Зимнєв.

— Чому до вас? — шепочу я, не зводячи з нього погляду.

Відчуваю себе дуже втомленою.

— Тому що сьогодні до мене.

— Мене вдома чекають.

— Отже, зателефонуйте і скажіть, що сьогодні ви там не ночуєте, — каже Зимнєв безапеляційно.

Я миттю тягнуся до телефона. Набираю сестру.

— Насте, передай тату, що мене сьогодні не буде.

— Соне, що сталося? — чую нервовий голос сестри. — Він тебе забрав? Я викличу поліцію.

— Не треба. Я не з цим. Я по роботі затримаюся, — відповідаю їй.

— А з Костею бачилася?

— Питання розв’зане, — коротко відповідаю їй.

— Оу, зрозуміло. Дякую, сестричко, — мало не схлипує вона.

Я заплющую очі. Відчуваю, що сльози от-от зірвуться.

Автомобіль м’яко їде дорогою.

— Може, я все-таки додому? Можу сумку з грошима вам залишити, — белькочу, дивлячись на керівника.

На мене переводять такий погляд, що я тут же знічуюся.

— Гаразд, до вас додому, так додому. Тільки в мене одягу немає.

— Він вам не знадобиться, — миттю відповідає Зимнєв.

— Добре, — я густо червонію, відвертаючись до вікна.

Що за приколи? Гаразд, сперечатися не буду. Везуть — так везуть.