Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— У мене є вибір?

— Ні.

— Ні найменшого?

— У тебе яке військове звання? Солдат?

— Ну, так.

— Що за «ну, так»? Треба відповідати: «Так точно!» Я, до твого відома, сержант медичної служби. Тому, солдатику, вперед… Виконуй накази старшої за званням.

— Так точно! Дозвольте п’ять хвилин на збори!

— Я ж дівчинка, мені потрібно хоча б десять хвилин…

І через десять хвилин, які тривали годину, вони нарешті пірнули у нічний Париж, де вирувало свято життя…

* * *

— Мені потрібна зброя, — сказав Сергій, коли Галя подала йому тремтячими руками ранкову каву.

Вони повернулись із нічного клубу вдосвіта до неї додому і попадали спати просто у вітальні. А коли прокинулись і вона зайшла у Фейсбук, то отримала листа від Романа: «Я должен срочно отдать документы на фирму. Принеси мне их на квартиру в Сен-Дени».

Галя перелякано підскочила на стільці та побігла будити Сергія:

— Жалій написав мені російською!

Дід не міг второпати, чому це її так сполохало:

— Ще один запроданець…

— Та ні! Ми домовились: коли він пише російською, у нього проблеми. Такий сигнал небезпеки.

— Так! — зірвався з ліжка Сергій, струсну головою і зробив кілька кроків по кімнаті. — Так! Він мені казав, що його начебто знайшли люди з Києва… Але ми з вашими сніданками не могли нормально поговорити…

— Це я винна?! — обурилась Галя. — Винна, що ви не порозумілись за три години дороги від Страсбурга?!

— Зроби мені каву, — буркнув він на те. — З ким він учора зустрічався? Ти щось про це знаєш?

— Здається — з адвокатом. Він сам з України, вів тут його справи. Але після того, коли ти вже ліг спати в готелі, Роман відзвонився і сказав, що ввечері сам до тебе заїде. Потім з ним зв’язок зник і досі не з’являвся, — про всяк випадок глянула у мобільник, але повідомлень від оператора, що він з’явився в мережі, не було.

Розповідаючи це, Галка у поспіху стала варити каву і готувати сніданок — грінки, варення, мед, масло, кілька видів сирів, круасанів, булочок; на сковорідці зашкварчали яйця. У Сергія від здивування аж витягнулося обличчя:

— Галюня, кава, це просто кава. Без молока і цукру. Щоб ложка стояла.

— Вибач, це навіть не для тебе, я коли нервую, мені потрібно щось робити: готувати їсти, потім все це поїдати… Я так заїдаю стрес… — її справді лихоманило від хвилювання.

— Дивно, що в тебе фігура як у школярки…

— Я майже ніколи не нервую, — вона подала йому тремтячими руками каву. — Це зараз таке зі мною.

— Мені потрібна зброя…

— Де ж її взяти?

— Поговори з Махмудом, може, він у своїх земляків щось дістане…

— Та не всі араби терористи… Ні, ти що, не буду я з ним говорити.

— Може, знаєш якусь руску бандоту, що залишилася тут з дев’яностих?

Галя на те заперечливо похитала головою і розвела руками.

— Тоді я поговорю з Махмудом…

— Ні-ні-ні! Я забороняю! Стоп, — враз спохопилася. — А що тобі потрібно? Мій чоловік мав колекцію шабель, якихсь середньовічних сокир, мечів…

Сергій покрутив головою, нарешті помітивши на стінах вітальні картини старовинних майстрів, давні дерев’яні меблі, навіть на кухні — повно антикварного дріб’язку. Власне і сам будинок був із часів Наполеона Бонапарта. І він поцікавився:

— А чим займався твій чоловік?

— Він був аукціоністом.

— Він жив у цьому багатстві, через нього проходили мільйони, і він не мав для самооборони зброї?! Навіть колекційної?! — здивувався Сергій. — Я не маю на увазі дуельні пістолі дев’ятнадцятого століття…

— Були якісь залізяки. Я все винесла до підвалу. Не знала, що з цим робити…

І вони спустились у підвал… У розкішних дерев’яних коробках, зроблених на замовлення, виявилося кілька не менш цікавих екземплярів зброї… Browning Hi-Power і Walther PPK. Вони були розібрані і професійно змащені мастилом для довготривалого зберігання, схожим на «гарматне сало»[89]. Магазини теж були у розібраному стані. Набої… Він покопирсався на стелажах, куди Галя склала «залізяки»… А ось і набої…

Милуватись арсеналом покійного не було коли, бо за цим багатством можна було засісти на цілий день. Поки що мало вистачити і двох «стволів», тому Сергій тільки й сказав:

— В тебе був класний, просто надзвичайний чоловік. Він залишив тобі унікальний спадок! І головне — вчасний. Обов’язково сходимо до нього на могилу, я йому подякую. Потім. А зараз бігом на гору, став на плиті велику каструлю з водою, нехай закипає. А ще дай мені старого шмаття, щоб я максимально стер мастило.

Галя прудко вибігла на гору, а Сергій ще попорпався в цьому арсеналі, знайшов маслянку, пристосування для чистки зброї та побіг услід за нею.

— Тепер розповідай, що ти знаєш про квартиру в Сен-Дені, а я поки буду чистити зброю. Що там за хата?

Він розклав на великому рушнику залізні пазли, з яких мав скласти два пістолета. Схоже, тут були всі потрібні запчастини. Залишалося пригадати, що й куди має стати. Але спочатку — протерти від їх консерванту.

— Це його квартира, — розповідала Галя з набитим ротом, на ходу ковтаючи: булочки, сири, яєчню. — Тобто він її винаймає через підставну особу. Якогось дядька із Черкаської області. Той дядько дуже би здивувався, коли б дізнався, що у нього в Парижі таке житло.

— І він платить за нього тисяч…

— Три чи чотири, точно не знаю.

— Багаті у нас дядьки на Черкащині. Ти була в тій квартирі?

— Так. Нічого особливого. Дві кімнати, кухня, простенькі меблі…

— Мене більше цікавить схема… Намалюєш?

Галка мелькнула круасан, дістала з антресолі альбом, олівці і взялась малювати. Сергій тим часом витер мастило із запчастин, подивився чи закипіла вода у каструлі, і кинув все це добро просто в окріп. Зверху густо налив засобу для миття посуду.

— Мені здається, що ти робиш щось не так… чи все ж таки так? — здивувалась Галя, продовжуючи малювати схему. При цьому допомагала вона собі язичком, тоді, коли не жувала.

— Побачимо, все залежить від навару, — знизав плечима Сергій і почав шумовкою помішувати вариво. — А що з документами? Чому вони у тебе?

— Просто залишив на зберігання… Я маю в його фірмі