Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Ближче до околиці ліхтарі майже зникли, і душна темрява розповзлася вулицею. Важка тиша повисла над дахами. Досягнувши Костромської, Рута зупинилася. Що вона робить? Уже, мабуть, о пів на дванадцяту. Куди йти? Ніякого плану стосовно того, куди далі рухатися – і зараз, і взагалі по житті, – вона не мала. Хвилину дівчина простояла перед пішохідним переходом, а тоді ноги самі понесли її вперед. Вона пройшла алеєю Пам’яті, почала підійматися сходами до обеліска, що похмуро бовванів у потемках, коли згори, від майданчика з військовою технікою, долетіли чиїсь голоси, а за ними – вибух п’яного реготу.

Рута зупинилася. Наблизилася до кам’яного парапету й витягнула шию. Неподалік обеліска якась компанія розпалила багаття. Четверо хлопців і двоє дівчат, уже добряче напідпитку – довкола валялося з десяток дволітрових пляшок з-під пива.

Рута похнюпилася. Вона гадала посидіти під обеліском – годину, не довше, – потім піти додому і, якщо сестра не спатиме, спробувати поговорити з нею, ще раз усе пояснити, а тепер… Дівчина розчаровано видихнула, розвернулася та налаштувалася плестися вниз, але, ступивши кілька кроків, завмерла. Навіть тут, на вершині пагорба, вітер ледве повівав. Було сухо й тепло. Рута роззирнулася, легко перебралася через парапет, трохи спустилася схилом пагорба та розляглася поміж дерев на ще теплій після спекотного дня траві.

Хмари розійшлися, і дівчина роздивлялася крізь крони дерев мутнувате кружальце місяця. Міркувала про те, що казатиме Інді, коли повернеться додому. З нею поговорить першою, а вже потім із… Хоча ні, з матір’ю вона не розмовлятиме. Рута сердилась на Аміну й вирішила, що аборт зробить сама. Гроші в неї є, а батьки й так уже знають. Що їй втрачати?

Якоїсь миті наелектризований нервозний гул у голові стишився, а думки почали плутатися. Шум вітру в гіллі заколисував. Рута не помітила, як повіки обважніли, а тоді, смикнувшись, повільно змежилися. За минулі дві ночі вона проспала не більше як шість годин. Тілом досі прокочувалися хвилі тремтіння, проте втома зрештою взяла гору.

За п’ять хвилин до початку нової доби Рута Статник заснула у парку на північному схилі Пагорба Слави. Під подувами слабкого низового вітру трава довкола неї ворушилася, наче волосся.

27

Руті наснився один із безтурботних днів наприкінці літа 2016-го, коли Інді взяла її із собою в кіно. Вони й раніше ходили разом до кінотеатру, просто тієї неділі Інді чи не вперше покликала сестру (Руті на той час не виповнилося й чотирнадцяти) у свою компанію. Батьки кудись поїхали та мали повернутися пізно ввечері. Інді могла би просто залишити Руту вдома, натомість запропонувала піти разом на «Паперові міста». Рута, не вагаючись, погодилася.

Перед кінотеатром «Україна» до них приєдналися троє однокласниць Індії.

Після фільму вони пішли до гідропарку й три години просиділи на березі Усті. Рута майже не брала участі в розмові, принишкла й лише слухала, проте її розпирало від щастя й гордості. Дівчата були значно старшими та обговорювали поки що далекі, але вже зрозумілі для неї теми. Під кінець Рута розслабилася, наважилася втулити кілька слів у розмову й почала сміятися разом з усіма. І незважаючи на те, що вона не завжди здогадувалась, із чого дівчата регочуть, її сміх був таким нестримним і щирим, що зміг пробитися крізь сон. Дівчина лежала на спині під теплим травневим небом, яке поволі затягували хмари, і, торкаючись підборіддям плеча, посміювалася вві сні.

Тієї ночі це сталося востаннє. Попереду на Руту чекало ще чимало яскравих сновидінь – іноді аж занадто яскравих, – але вві сні вона більше не сміялася.

28

Рута безтурботно проспала до десятої ранку і, напевно, спала б іще щонайменше годину, якби її не розбудило віддалене погуркування грому.

Дівчина повільно випливла зі сну, однак очей не розплющувала, вижидаючи, поки у свідомості розсіються рештки сновидіння. Невдовзі гримнуло знову – цього разу ближче й гучніше, – і Рута, звівшись на лікті, роззирнулася. Вона добре пам’ятала події вчорашнього вечора, а тому не надто здивувалася, збагнувши, що прокинулась у траві неподалік сходів, що вели на вершину Пагорба Слави.

Попри ранню годину, страшенно парило. На заході над містом товклися важкі грозові хмари. Рута перевернулася на живіт, але з першого разу підвестися не змогла – залежала бік і тепер почувалася так, ніби у стравохід забили дерев’яний кілок. Зрештою дівчина встала й потягнулася. До горла підкотила звична ранкова нудота, і Рута, кривлячись, опустилася на п’яти. Натиснула пальцями на очні яблука й закліпала. Крізь розколину у свинцевих хмарах на заході, наче спис, вистромлювався яскравий промінь. Жорстке кусюче світло заливало обеліск і похмурі бронзові статуї на вершині пагорба оманливим сріблястим сяйвом. Промінь і хмари, що немовби намагалися його задушити, здавалися загрозливими у своїй несподіваній красі.

Чомусь засмоктало під ложечкою. Рута дістала телефон і втопила бокову кнопку. Екран залишився темним. Розрядився. Дівчина помітила біля своїх колін сивуватий кущ полину, сягнула до нього рукою, зірвала кілька білуватих суцвіть і, розтерши поміж пальцями, принюхалася. У ніздрі вдарили густі запаморочливі пахощі. Рута згадала батька, а тоді все разом навалилося на неї: вагітність, загибель Іллі, незвична холодність матері, сварка із сестрою. Та поза тим було щось іще. Щось важливіше. Рута тримала долоні складеними перед обличчям, вдихала гіркий запах полину й розуміла, що пекучий біль у нижній частині грудей нікуди не зникає. Навпаки – неспокій лише наростав. Вона почувалася так, неначе щось зависло над нею у повітрі, а вона цього чомусь не зауважує.

Це якась дурня, ну що може бути істотнішим за сварку з Індією?

Над дахами багатоповерхівок на заході кресонула горизонтальна блискавка, за кілька секунд до пагорба докотився грім, і тоді дівчина нарешті відірвала внутрішній погляд від спогадів і спрямувала його на реальний світ.

Четвер. Ранок. Вона на Пагорбі Слави. Після чого одне-єдине слово проклало шлях для вогню, що охопив її мозок: екзамен.

Рута скочила на ноги. Екзамен, чорт забирай!

Вона проспала ЗНО з української мови.

29

Рута бігла, як ніколи раніше в житті, – переборюючи млість, задихаючись, але й на йоту не сповільнюючись. У очах темніло, а на