Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Я відкриваю очі та відчуваю як ниє кожен міліметр мого тіла. Крізь щільну тканину штор проникає сонячне світло. Я перевертаюсь і втикаюсь носом у подушку, на якій спав Дамір. Господи, не можу повірити, що минула ніч не була сном. І одразу так соромно стає, при світлі дня все по-іншому бачиться.

Я підводжуся з ліжка і знаходжу на стільці акуратно складені речі. Дамір, напевно, вже на роботі. Жаль, що я так міцно спала, не встигла його побачити, не встигла попрощатися, побажати гарного дня.

Я одягаюсь, швидко приводжу себе в порядок і виходжу з кімнати. Тихенько ступаю по підлозі, виглядаю у вітальню зі сходів. На своєму улюбленому місці біля каміна лежить Айк. Він піднімає голову, коли я проходжу повз нього і з побоюванням поглядаю на пса. Той сонно розплющує одне око, позіхає і продовжує спати.

У вітальні прибрано і зробив це точно не Дамір. Я застигаю посеред кімнати, не знаю куди себе подіти. Хотілося б залишитись тут, дочекатися чоловіка. При думках про нього в животі пурхають метелики, а на обличчі з'являється дурна посмішка.

У мої думки вривається дзвінок телефону. У першу секунду я вирішую, що це Дамір, але мене осягає розчарування. Це із роботи.

— Так? – приймаю виклик та підходжу до крісла. Опускаюсь і потопаю в м'якості.

— Авроро, доброго дня, чи не могла б ти вийти сьогодні на зміну? У нас кілька дівчаток звалилися з вірусом, треба терміново замінити кимось.

Працювати мені точно не хочеться. Абсолютно. Але доводиться погодитись. Гроші не завадять, та й утриматись подалі від Даміра якось треба. Все ж таки не просто так він сказав учора, що нічого запропонувати мені не може. Що ця ніч нічого не означає. Мені хотілося б вірити у протилежне, але надто часто життя занурювало мене в лайно, щоб повірити, що доля послала мені удачу.

— Так, звісно, ​​через скільки треба бути?

— Бажано максимально швидко, не встигаємо прибратися у всіх номерах до заїзду.

— Буду за годину, - гадаю, що цього часу мені повинно вистачити, щоб доїхати до центру на таксі.

— Чудово, дякую, Авроро.

Я підводжусь із крісла і шукаю поглядом свій верхній одяг. Здається, Дамір повісив у шафу. Роблю кілька кроків до вхідних дверей і підстрибую, не очікуючи почути голос.

— Ой, ви вже встали. Подавати сніданок? – звучить привітний жіночий голос. Любов Валентинівна як завжди з'являється немов із нізвідки.

— Дякую, я б бутерброд якийсь із чаєм з'їла, поки таксі чекатиму.

— Навіщо таксі? - сплескує вона руками. – Водій Даміра Костянтиновича відвезе вас куди треба.

— Не варто, не хочу зловживати гостинністю.

— Він спеціально його для вас залишив водія, тож давайте сідайте за стіл, я швиденько принесу сніданок, а потім ви спокійно поїдете з Михайлом. Дамір Костянтинович звільнить мене, коли дізнається, що я його даму відпустила не поснідавши. Ще й на таксі, — щебече та й зникає у дверях.

Я не встигаю сказати, що вона перебільшує. Дамір навіть повідомлення мені не написав, то яка йому справа снідаю я чи ні?

За п'ять хвилин на столі з'являються страви з їжею. Як на мене, це далеко відрізняється від бутерброду і чаю. Але я з апетитом їм усе, що мені принесла жінка. Та ж крутиться поруч, роби вигляд що витирає пил з меблів, але раз у раз поглядає на мене.

Потім я сідаю в машину, яку підганяють у внутрішній двір і мене відвозять до готелю. Коли залишаю салон, стає якось сумно. Ось і скінчилася історія Попелюшки. Чи подзвонить Дамір ще? Може я просто придумала собі, але мені здалося між нами прослизнула іскра, незважаючи на те, що Дамір частенько холодніше крижинки.

Я заходжу в кімнату для персоналу, залишаю в шафці свої речі та переодягаюся. Потім беру візок, заповнюю його рулонами туалетного паперу, чистими рушниками, постільним, миючими засобами, склянками та пляшечками з водою. Піднімаюся ліфтом на потрібний поверх і починаю прибирання номерів.

Мабуть, в одному Дамір має рацію: ця робота не для мене. Я могла б підключити зв'язки батька, але чорт, це стільки крику буде. Простіше поки що побути в ролі покоївки. До Нового року точно. А потім щось вигадаю. Якщо залишуся живою. Батько як дізнається, що мене ще й з університету відрахували, закриє вдома і читатиме щовечора нотації. А ще буде нищити мене морально. Тому що його не послухала, все наперекір зробила, а тепер ось все життя собі споганила. Але як йому сказати, що життя мені споганив Мирон? Синочок ректора, який хотів мене  і не приймав відмови.

Я прибираюся у номерах і думки мої переходять до Даміра та нашої вчорашньої ночі. Знову щоки фарбою заливаються. Я відставляю убік пилосос і підходжу до дзеркала. Проводжу пальцями по губах, які все ще червоні та опухлі. Прикриваю повіки і наче відчуваю поцілунки Даміра. Спекотні, зухвалі, брудні.

Струшую з себе наслання і продовжую працювати.

Пізніше, ближче до кінця моєї зміни, в кімнату для персоналу заглядає головна покоївка і швидко кидає:

— Авроро, в чотириста тридцятому пролили каву на ліжко, терміново заміни постіль. Це наш ВІП-клієнт.

Вона окидає мене суворим поглядом, а в мене з грудей все повітря зникає і важко дихати стає. Чотириста тридцяти це той самий номер, в якому Дамір зупинявся. Невже він? Тут?