Читати книгу - "Мазепа"

Одарка розуміла всю безвихідність свого положення. Про втечу й мови не було. Про супротивлення теж. Лишалося одно;— по добру. З оповідань знала, що москалі необчислимі і що вони спосібні рівно до найпоганішого злочину, як і до найлюдяніших учинків. Пригадала собі, як якийсь драгунський офіцер ускочив на хутір, заколов жінку, що йому супротивлялася, а побачивши у колисці дитину, взяв її на руки, пестив і плакав, що вона тепер з його вини сирітка...

Одарка притулилася до командира і стала хлипати, як дитина.

— Ну чого? Чого це ти, дурненька? Бачиш, кривди тобі не чиню. Я лиш по добру. Інакше не бажаю. Гавриіл Миколаєвич не насилує жінок. Вони до його самі липнуть, значиться... ну... да... да...

— Голодна я. Чорно мені в очах, — відповіла крізь сльози.

— Так і кажи! — зірвався Гавриіл Миколаєвич. — Так і кажи, а не слинь. Ось тобі гусятина, а тут і вінцо! Їж, і пий, і не поминай злом. Люблю я гарних жінок, ох як люблю. Пристрасть одна! Прямо божеволію за ними! — хвалився.

А вона їла, як з гарячки, ніби від того й спасення залежало.

— А чому ж бо ти не п'єш? Вино самоє лучшое, благородноє. За твоє здоровля, хорошенькая моя.

— За ваше здоровля, високоблагородіє.

Підносив їй чарку до уст, хотів, щоб з одної пили. Гладив чорні коси і цілував розпалені щічки.

Одарка здригалася. Насилу здержувалася, щоб не зіскочити з колін, не друлити п'яного і не втекти. Але розум казав, що пошкодила б собі і йому, Сидорові. Все одно не вийшла би живою. Тому-то й причаїлася, як до скоту кіт. Вдавала, що п'є, просила ще вина. Вливала йому в рот і сміялася, що він так гарно вміє пити, лиш: "буль-буль-буль!" Нараз очі долонями затулила. Розридалася. Гавриіл Миколаєвич долоні насилу відривав і зціловував сльози:

— Ну, тихо вже, тихо! Ну, заспокійся. Ну, да, да!

— Мій чоловік... — хлипала Одарка.

— Якщо він не винен, відпущу його. Але тебе таки задержу при собі. Ти будеш моя, бо ти гарна, гарненька, як мальована.

— Відпустите його?

— Як мені Бог милий, відпущу, якщо він тільки не шпіон. Бачиш цей ключ? — і поклав здоровенний ключ на стіл. — Це від амбару, в котрім замикаємо бунтарів. "Пітєрбург-с" — і цей ключ відчинять усі замки. А ти милуй мене, милуй, хорошенькая моя, милуй Гавриіла Миколаєвича, командора третього драгунського полка, бо він людина очень благородная, — очень, очень, моя ти, моя!

Одарка наповнила михайлик вище вінців.

— За ваше здоровля, Гавриіл Миколаєвич! — і пригубилася.

Він вихопив михайлик і випив до дна. Налив знову, підняв до її уст, відірвав і випив: ще, ще...

Оп'янів дорешти. А тоді вхопив її впів і, заточуючися, ніс до другої комнати, в котрій стояв його похідний тапчан.

Одарка пручалася. Кричала. Він цілунками загулював її уста.

Але на порозі спотикнувся і впав.

Вихопилася, як кітка, і двері за ним на засув замкнула...

Хвилинку слухала, як лаявся. Але лайка негрізно звучала.

Добродушно.

— Бач яка. Матір її з євреєм дєло імєла, ну да, да... хорошенькая така, пташечка неопіреная! Я по добру, ну, — да... да... не бойся! — і захропів.

Одарка вдягнула кожух. Верх його накинула командировий плащ, насунула на очі шапку і взяла ключ.

— Пітєрбург, — промовила голосом Гавриіла Миколаєвича, а тоді згасила каганець і відчинила двері до сіней. Надворі було темно, хоч око виколи.

— Пітєрбург, — говорила, проходячи мимо сонних, від зимна продроглих вартових.

— Пітєрбург.

Так дійшла до амбара, в котрім лежав Сидір після першого допросу фельдфебелем, з пристрастієм [84], дожидаючи непевного ранку і другого допросу.

XXV

Здригнувся, почувши скрип заржавілого замка, бо гадав, що надходять мучителі. Дивувався тільки, чому йдуть без ліхтарки; тут же так темно, як у комині вночі.

Нараз почув голос Одарки:

— Ти де?

Ніби сонне видиво майнуло перед ним. Те, що вважав втраченим навіки, верталося до нього. Дожидав мук, припікання свічками, рвання ніздрів, може, й колесування, а тут нараз Одарка.

— Я тут! — прошепотів, підходячи дівчині назустріч. — Звідкіля ти? Яким дивом? — питався радісно й тривожно.

— Розкажу опісля. Вбирай шинель, ось тобі шабля і пістоль. А по-московському ти вмієш?

— Як по-нашому.

— Так тоді вважай, щоб по-нашому не вихопився. Московський офіцер хахлацьку дівку веде — розумієш? Яке кому до того діло? Пітєрбург.

— Смілива ти.

— Біда сміливості вчить. Ходім.

Вартовий віддав офіцерові честь і всміхнувся в душі, побачивши, що він жінку перед собою жене. Пограється... А ти, бідний хлопе, зубами на морозі дзвони!..

Сидір хотів вийти короткою дорогою з села на поле.

— До квартири команданта веди мене! — шепнула йому.

— Небезпечно!

— Веди! Вартовому скажеш коня собі подать. Розумієш?

— Ще б то ні!

На ґанку біля квартири Гавриіла Миколаєвича солдат мушкет, як дівчину, притулив до себе і дрімав.

— Спиш! — гукнув на його Сидір. — Я тебе, сукин-сина, провчу, як на варті спать! Коня мені сейчас!

Солдат зірвався на рівні ноги. Віддав честь, кліпнув очима і не знав, що йому з мушкетом робить.

— Мушкет остав. Бігай!

Перестрашений, сонний, сповнив, не надумуючись, приказ. Побіг у стайню, що була зараз за хатою.

Одарка глянула в темні вікна і торкнула Сидора рукою.

— Чуєш?

— Що таке?

— Як здорово Гавриіл Миколаєвич хропе. Дійсно, крізь одно з вікон лунав такий здоровий хропіт, якби хто гарматами по хаті котив, аж шибки здригалися.

— Здорово випив добряга командір, — всміхнувся Сидір.

— Запорошив трохи око, — відповіла Одарка.

— Та й хитра ж бо ти, небого!

— І собака плисти навчиться, як вода ухами наллється.

— І брешеш, ніби шовком шиєш.

— Звідтіля правдою не вийдеш.